Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Василь не знає нічого про ці могили. Не читав він нічого про них у книгах, але з уст в уста передають, що це — козаки, поховані тут після бою під Берестечком.

Великий Боже! Що можна казати? Василь не потребує бути великим фантастом, але ця земля говорить до нього такою живою мовою, що він готовий про неї на цілий світ кричати. Тут, у цій каплиці, стояв старий гетьман і молився до тієї он, яку видно через шпарину дверей, почорнілої, мов перегоріла цегла, іконки. Він програв страшний бій і приїхав сюди стомленими кіньми, уникаючи можливої погоні, можливих поглядів своїх людей, яким не мав відваги дивитись просто в очі. І він отут, кажуть, стояв навколішках і гаряче молився.

— Боже! — мабуть, взивав він. — За що ти мене так караєш? Я ж хотів тільки того, що мені належить. Я ж хотів, Великий, тільки одного — правди твоєї. Я хотів визволити людей цієї землі. Сам бачиш і сам знаєш, що вони прокляті великим прокляттям якогось страшного, сильнішого за Тебе, сатани. Невже ти, Всесильний, не маєш крихітки милосердя до мене і так ось караєш мене незаслужено...

Так, мабуть, він молився. Німо, одним поглядом, раненою душею, великим серцем. А тут надворі, під оцими деревами лежали його товариші. Вони були тяжко ранені. Оцей Тихон, мабуть, лежав отак, а голова його спиралася на оцей горбок. Він був розтятий шаблею, і з черепа його разом з крівлею витікав мозок. Він уже не стогнав навіть, а тільки засихали його уста, і він прагнув краплі води, щоб їх освіжити. А кров його капала ось сюди, і ще досі на цьому місці росте синя незабудка, нагадуючи, що ніхто не сміє забути ту кров пролиту.

Василь переходить від каменя до каменя. На кожному виловлює бодай одно слово, яке відразу оживлює все, і перед очима стають зовсім живі люди. Край боронили свій. Народ хрещений боронили. Право своє боронили. Землю свою боронили. Лицарі, що ймення їх писані на камені пірваними літерами.

Василь замислився, і поволі думи переходять у мрію чи сон. Так буває. Він забуває за все навкруги і мріє, як мріяв не раз у дитинстві. Ось він уявляє себе також героєм, великим діячем, мужем, що знаходить розв’язку найтяжчого питання.

На хвилю він лишає цю грішну землю, ці камені, ці ймення. Ось він кінчає школу, дістає прекрасне свідоцтво. Ні. Він тут не залишиться. Що має тут робити, між тими огидними дикунами, які напали і так ганебно поневолили його нарід. Він шукає вільного місця на плянеті. Він перепливає океан... Перед його очима — Америка, Нью-Йорк, місто-велет, хмародери... Там він стає міліонером. Хіба він не читав брошури про такого Корнеджі? Читав. Той також був ніщо, хлопчик, продавець газет... Отже ж став він міліонером... Чому не може стати таким самим міліонером Василь. Він буде відомий. Його багатства не матимуть меж. По роках він повернеться ось до цього самого Крем’янця. Все тут вже зміниться. Всі його товариші поженяться. Всі учителі постаріють. Але найперше він приїде до гімназії. Розуміється. Він приїде до гімназії власним самоходом фірми Форд. Всі страшенно здивуються... Хто це такий приїхав? А! Це відомий міліонер Шеремета. Директор виходить його вітати. Учителі з гордістю потискають йому руку. Найперше він побудує велику, простору, модерну українську гімназію. Він не пошкодує грошей, щоб розбудувати добрий фізичний кабінет. Тоді Семен Іванович не буде потребувати надолужувати все рухами рук. Він матиме все, що треба, під руками. І те є, і тамте — все є. Так само і з іншими кабінетами, і з залею, і з усім. Він закладе велику бібліотеку, щоб учні мали де брати книжки читати. І не таку бібліотеку, як у Просвіті. Що там за бібліотека! Кілька поличок тоненьких брошурок. Він закладе велику, багату, з товстими томами бібліотеку... А потім він видасть усім учителям пенсію. Держава не виплачує їм пенсії, але нащо йому держава. Він обійдеться і без держави. Вам, Семене Івановичу, вже час на відпочинок, — скаже він. Ось вам пенсія.

Ах, як буде лютувати куратор Гломбінський. Як божеволітиме староста Пшеп’юрський. Хай. Можуть себе гризти з люті. Українська гімназія краща і більша за всі у місті...

Василь не обмежується самою гімназією. Він будує також будинок Просвіти. Великий, з залями і кабінетами та бібліотекою. Розбудовує отам під Боною санаторію. Яке там прекрасне соняшне місце... Як добре почуватимуть себе хворі в такому місці. Від санаторії Василь переходить до якихось фабрик... Якась фабрика тютюну чи консервування овочів, городини та м’ясних продуктів... Все це Василь будує і заробляє гроші. І, розуміється, він не лишається тільки в Крем’янці. Він добре знає, що Корнеджі будував університети. Чому й Василеві не поїхати, скажімо, до Львова і не збудувати там величезний український університет...