Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

— Ну, от, — сказала вона. — Я вам своє вичитала. А тепер ще дечого додам, щоб після гіркого дістали ви ще трохи чогось солодкого. Отож пан директор з дозволу кураторії зарядив зробити прогулянку всієї школи... Педагогічна рада вирішила, що найкраще місце для прогулянки на нашому терені є Смига. Отже, поїдемо до Смиги. Це не так далеко. Директор зв’язався з начальником станції і той обіцяв нам окремий потяг. День прогулянки призначено на позавтра, у середу. Всі встають раненько. О три чверті на сьому кожний мусить бути на станції. О сьомій точно потяг вирушає. Надвечір близько шостої години він привезе нас назад. Кожний бере з собою на цілий день їжу. Попереджую, особливо панів типу Валентина Лискевича, що суворо заборонено брати з собою будь-які алкогольні напої. — Тут усі засміялися і повернулися в бік Валі. Він тільки хрюкнув. Варвара Сергіївна засміялася також. — А тепер тільки мусите пильно молитись, щоб добрий Бозя післав нам добру годину. Ні?

— Так, — загули всі. Ця вістка всім сподобалась. Школа загула і пожвавішала. На перерві знов збираються гурти. Промова Варвари Сергіївни не справила на учнів жодного враження, але мандрівка до Смиги зворушила навіть найчерствіші серця. Усім хочеться вирватись кудись за місто. Хоч і місто має досить зелені, але то все-таки місто. Цікаво ближче до природи, в далечінь. Цікаво великим товариством. Цікаво їхати потягом і взагалі багато цікавого.

Козенко, Шеремета та ще декілька завели дискусію на тему промови Варвари Сергіївни. До неї прислухається Гнатюк Микола, хоч він тієї промови не чув.

— Та, — казав Козенко, — Варвара Сергіївна... їй що... Вона є вона. Вона знає тільки свою школу... Її завдання вчити... А по-мойому те, що кажуть для нас без нас, нас не зобов’язує...

— Як це ти розумієш? — питає Василь... — Без нас? Нас як учнів? — Ні-і. Без нас як народу...

— Ну от. Це вже інший табак... — каже Василь, але спокійно. — Тільки тут треба все-таки подумати.

— Но... Не будемо ж ми вихованцями закладу для хрунів... Чи не так?

Гнатюк скривив свої широкі уста. Він просто не бажає говорити в такій справі. Це так само зрозуміло. Але Василь хоче з Гнатюком про дещо поговорити.

— Одійдім, Миколо, набік.

Вони відійшли. Микола дивиться на Василя запитливо.

— Миколо. Хто тобі сказав, що мала бути на Боні православна служба?

— Іди геть... що ти, мені не віриш? — кривить уста Гнатюк.

— Ні. Я вірю... Тільки... Тільки я чув, що ніякої такої служби не мало бути. Тебе хтось обдурив... — Гнатюк вперто дивиться на Василя.

— А як обдурив? То що? Ти все одно не витримав...

— Ну, знаєш... Коли б я знав, що він не приїде...

— А я, думаєш, знав? — твердо питає Гнатюк.

— Я ж не кажу, що знав. Тебе хтось обдурив, — ще раз повторив те саме Василь.

— Не зашкодить... Можливо, ця проба пера пригодиться, — кинув він набік. Василь сказав:

— А як же Мединська? Ти їй це казав? — Гнатюк, як звичайно, закусив нижню губу.

— Не маю звички комусь про такі речі говорити...

— Ну, — кивнув Василь на закінчення. — Добре. І мали розходитись, але Василь ще щось пригадав. “Між іншим, Миколо... Я поклав собі більше з Мединською не зустрічатись...”

Цього Гнатюк не сподівався. Він закинув голову і штучно засміявся:

— Ти зробиш їй велику кривду... І будеш дурень!

Василь спокійний, мов Будда.

— Ну, знаєш... Я так вирішив... До побачення.

І вони розійшлись.

Але ще того самого дня Василеві спала одна думка. Не подумайте, що він вирішив вивчити чергове завдання з латини. Ні. Ця думка його таки тривожить, але як її виконати? Це все одно, що сподорожувати на місяць. Але він вирішив відбути одну мандрівку... І то сам. Про це нагадала йому Варвара Сергіївна, коли заговорила про прогулянку. Василь пригадав собі одну з прогулянок минулого року. Це була прогулянка до Почаєва, де вони ночували в лаврському готелі — в одній кімнаті хлопці, у другій — дівчата.

Хлопці зазирали в дірку для ключа, і хтось там купував чи продавав на вулиці в жидів за кварту квасу півфунта синусів і фунт косинусів. Але була й ще одна прогулянка... Це вже тут, недалеко від Крем’янця. В одному місці, в напрямку Млинів, тільки трохи на південний схід, серед глибокого лісу на схилі стоїть стара дерев’яна каплиця, а кругом неї позападали в сиру, лісову землю зарослі мохом могильні камені. Каплиця та зветься Богдановою, а під погрузлими плитами спочивають кості запорізьких козаків.

Василь вже давно туди збирався. Він там був минулого року в веселому товаристві. Вони бігали навколо каплиці, заглядали крізь шпарки всередину, ходили по кам’яних плитах, сміялися і почували себе, мов птахи безжурні. Тепер усе це пригадалось Василеві, і він захотів піти туди ще раз.