Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Василева фантазія буяє. Вона вже не знає стриму. Він уже бачить себе не тільки доброчинцем, а й винахідником. Він будує не тільки школи. Він будує також лябораторії... Він винаходить якийсь страшний апарат, яким можна вбивати на віддалі, яким можна все погане знищити. Не треба робити війни, не треба нищити маси людей. Варто лиш такий апарат наставити на якусь людину чи на якусь будову — і все це буде знищене. На велику навіть віддаль. Людина вмирає, будова летить у повітря. Цим смертоносним апаратом Василь нищить своїх ворогів. В першу чергу, розуміється, проклятого шкільного куратора, що не дає українській гімназії прав. Василь — джентльмен. Він ставить наперед кураторові ультиматум. Так і так. Не буде прав — загинеш. Куратор, розуміється, і не думає відповідати на такий ультиматум. На другий день він нагло помирає...

Від куратора Василь йде далі і далі. Він скрізь знаходить смертельних ворогів. У старостві, у воєводстві, у владі, там, високо нагорі. Нарешті, він ставить ультиматум самому президентові, самому Ленінові. Він збирає європейський конгрес і там промовляє перед всіма президентами, перед всіма королями. Я, скаже він, не хотів цього, що ви бачите. Я думав, що ви самі прийдете до розуму. Яким правом моя земля в неволі? Де таке право написане? І ось маєте. Тепер ніхто не буде мати від мене помилування. Смерть усім, що мені противляться.

Від винаходу до винаходу переходить Василь у своїх мріях на козацькому камені. Він шукає справедливости. Він шукає правди. Він шукає скарбів. Він дивиться в лісову гущавину, де вогко і тихо, де переливно рокочуть птахи, де падають непомітно відпадки бруньок і росте листок за листком, травина за травиною. На камені, де лежить його пальката рука, зеленіє розритий мох, лазять малі створіння, якась ледве помітна зовсім червона комашка. З надр землі виривається дивне чуття, що зливається з думкою і мчить кудись у давнину, коли оцей кошовий Тихон рубався з ворогами на острові річки Пляшової, і козаки висипали в каламутну воду золото на знак боротьби до загину.

Сильне, як смерть, неуявне, як вічність, страшне, мов Божий гнів, проходить почуття у найдальші глибини юнакової душі. Він тут, на цій ось вогкій землі, на цьому камені, під оцим ось прозорим небом, далеко від усіх вичитує з глибин минулого вогненні знаки буття, внесені туди незнаним перстом.

Вставай, Василю! Досить. Ти ще, юначе, надто молодий, щоб вирішити на землі те, що є присуджене на небі... То є вічність. То є мандрівка світів у безмежності. То є еліпс, яким ходять плянети. Що можеш ти зробити — ти малий, мов та червона комашка, що ледве здолає перелізти через маленьку галузку моху.

Так. На цій ось галявині родився новий Василь. Він тут знайшов себе. Кличе за собою предків... Ходіть за мною ви, всі поневолені, раби, кріпаки, гнані, потоптані. Ходіть ви всі, що маєте німі уста і очі, вкриті полудою. Ходіть, мої товариші, спараліжовані спадщиною, що мечетесь від вогню до вогню і палите крила, щоб впасти плазом перед лицем невблаганного. Ходіть ви, мужицькі сини, чорні, мов земля, і сирі, мов свіже дерево. Прийдіть до мене і сядьте на цей ось могильний камінь, і він вам продиктує ваше справжнє право. Право життя і право смерти. І ви підете в світ і збудуєте лабораторії, знайдете смертоносні машини і проторуєте биті шляхи до слави... Ви будете, бо мусите бути, але мусите бути не як оця червона тваринка, а як ті, що диктують велич.

І що за шалені думки, що плутаються між Берестечком і нью-йоркськими хмародерами, що кричать криком розпачу, бо вони голодні навіть тут, на цьому камені кошового Тихона, який своєю гострою шаблею хотів надолужити те, чого не міг осягнути думкою. Шабля і думка. Чому саме ця протилежність? Василь пригадує по черзі тих і тих, і Шпачука, і Тихона. Можливо, між ними є щось спільне, і можливо, між ними всіма є те саме, що заважає нам стати Корнеджі, розбійником, який коронує своє чоло, ділить суходоли і океан, будує з каменю ґотичний храм і пише книгу, що в ній думки так само буйно шаліють, як і їхні ненаситні Душі.

Вогка, тепла лісова темрява повільно виступає і на галявину. Сонце своїм кривавим, гострим сяйвом обливає верхи дубів. З них зриваються тичбами хрущі, наповнюючи простір бренькотом якогось дикого струменту. Кілька горбатих, здичавілих черешень повільно наливають свої зеленухи соками. І дерево, і билина, і квітка, і трава — все це цупко тримається свого місця і творить нові клітини...

* * *

Василь вертається з гір на долину. Це вже не Василь, а якийсь пророк. Йому бракує тільки довгої, білої бороди і густих насуплених брів. Він там десь говорив з самим Богом і оце вертається, щоб передати ті глаголи людям в долині.