Элинор Портер - Полліанна дорослішає

— Не думаю, мій хлопчику. Але я оце думаю про себе… Якщо ти її рідний племінник, — то хто ж тепер я?

— Ви? Невже ви гадаєте, якісь нові обставини можуть применшити вашу роль? Можете про це не тривожитись! — гарячково запевнив його Джиммі. — Вона теж не заперечуватиме. Адже у неї є свій Джемі …

Юнак несподівано замовк. В очах у нього з’явився переляканий вираз.

— Дядьку Джоне! Я геть забув про Джемі! Для Джемі це буде страхітливий удар!

— Так, я теж про це подумав. Але ж вона його вже всиновила?

— Так, але я про інше. Тепер зрозуміло, що він несправжній Джемі… А він же, бідолашний, на милицях! Дядьку Джоне, це його доконає! Я сам чув, як він про це казав, тому я знаю! І Полліанна, і місіс Керю казали мені: він щасливий від своєї упевненості, що він той самий, справжній Джемі. Я не можу позбавити його цього щастя… Що ж я маю робити?

— Не знаю, мій хлопчику. Я не бачу іншого способу. Треба вчинити так, як належить.

Запала мовчанка. Джиммі знову почав ходити кімнатою. Раптом він зупинився, обличчя його осяяла радість.

— Є спосіб! Я знаю, як треба вчинити! Я знаю, і місіс Керю на це пристане. Ми нікому не скажемо! Нікому, крім самої місіс Керю… і Полліанни та її тітки. Їм я змушений сказати, — додав він виправдовуючись.

— Звісно, їм ти маєш розповісти, мій хлопчику. Що ж до решти… — похитав головою чоловік на знак сумніву.

— Це нікого не обходить!

— Але пам’ятай: ти йдеш на чималі жертви… у матеріальному розумінні. Я хочу, щоб ти як слід усе зважив.

— Зважив? Сер, я все зважив, а решта нічого не важить, якщо на іншій шальці терезів Джемі. Я не зміг би вчинити інакше! Оце й усе.

— Думаю, ти правий, — погодився Джон Пендлтон. — До того ж, гадаю, місіс Керю теж погодиться з тобою, надто коли дізнається, що справжній Джемі знайшовся.

— Пам’ятаєте, вона завжди казала, що десь бачила мене раніше? — засміявся Джиммі. — То як, ми встигаємо на поїзд? Я готовий.

— А я — ні, — усміхнувся Джон Пендлтон. — Та, на щастя для мене, до відправлення залишається кілька годин, — сказав він, підводячись і виходячи з бібліотеки.

Хоч би якими квапливими і розмаїтими були відкриті приготування Джона Пендлтона до від’їзду, дві справи він зробив потай і дуже зосереджено. Цими справами були два листи: один до Полліанни, а інший до місіс Поллі Чилтон. Листи, з детальними вказівками, були передані його економці С’юзен, щоб та доставила їх за адресою одразу по від’їзді обох Пендлтонів. Джиммі про це нічого не знав.

Поїзд наближався до Бостона, коли Джон Пендлтон сказав Джиммі:

— Хлопчику мій, я хочу тебе просити про одну річ… точніше, про дві. Перше: не кажімо нічого місіс Керю до завтра. А друге: дозволь мені спершу піти самому в ролі твого… посланця. А сам ти приєднаєшся, скажімо… годині о четвертій, згода?

— Авжеж! — охоче відгукнувся Джиммі. — Я не тільки згоден, але навіть радий, що ми застосуємо таку тактику! Бо я ніяк не міг вирішити, як до цієї справи взятись. Тому я радий, що ви зробите це замість мене.

— Чудово! В такому разі, завтра зранку я спробую зателефонувати твоїй тіточці і домовлюсь про зустріч.

Дотримуючись своєї обіцянки, Джиммі наблизився до будинку Керю лише о четвертій наступного дня. Але він був такий збентежений, що мусив двічі обійти навколо будинку, перше ніж набрався мужності, щоб піднятись широкими сходами на ґанок і натиснути дзвінок.

Проте у товаристві місіс Керю він зробився самим собою, так швидко зуміла вона створити невимушену атмосферу і з такою делікатністю вийшла зі складного становища. Звісно, на початку були сльози і вигуки. Навіть Джон Пендлтон тайкома витягнув з кишені хусточку. Але дуже скоро відновився звичний спокій, і тільки вогник пристрасної ніжності в очах місіс Керю і захват і щастя в очах Джиммі і Джона Пендлтонів свідчили про винятковість цієї зустрічі.

— Як це благородно з твого боку у ставленні до Джемі! — вигукнула місіс Керю, звертаючись до племінника. — Джиммі… я далі називатиму тебе Джиммі, з огляду на зрозумілі тобі причини. До того ж, тобі це ім’я дуже личить… Ти цілковито правий, вирішивши так вчинити. Як на те пішло, я, в певному сенсі, теж жертвую, — сумно додала вона. — З якою радістю я представляла б тебе як свого племінника!..

— Авжеж, тітонько Рут, я…

Здушений вигук Джона Пендлтона змусив Джиммі замовкнути. Він обернувся і побачив у дверях Джемі і Седі Дін. Обличчя Джемі було геть блідим.