Элинор Портер - Полліанна дорослішає

За три хвилини пакет уже був у руках Джиммі. Але молодий чоловік одразу повернув його Джонові Пендлтону.

— Ліпше буде, якщо спершу прочитаєте ви, сер. А тоді розкажете мені.

— Ні, Джиммі, я… Утім, гаразд.

Джон Пендлтон рішуче взяв ніж для паперу і розпечатав грубий пакет. У ньому виявився зв’язаний стрічкою згорток паперів і, окремо, складений вчетверо листочок. Саме його Джон Пендлтон одразу розгорнув і прочитав. Доки він читав, Джиммі, затамувавши подих, стежив за виразом його обличчя. Він побачив, що на обличчі літнього чоловіка з’явився спершу вираз здивування, тоді радощів, а тоді чогось такого, чому важко було підшукати визначення.

— Дядьку Джоне, то що там?

— Сам читай, — відповів чоловік, вкладаючи лист у долоню юнака. Джиммі прочитав у листі таке:

«Документи, що додаються, підтверджують, що мій син, Джиммі Бін, насправді є Джеймсом Кентом, сином Джона Кента і Доріс Ветербі, дочки Вільяма Ветербі з Бостона. Додається також лист, у якому я пояснюю своєму синові, чому всі ці роки я переховував його від родини його матері. Якщо цей пакет буде розпечатано тоді, коли моєму синові виповниться тридцять, хай він прочитає цей лист і, сподіваюсь, пробачить свого батька, який боявся втратити коханого сина і тому зважився на такі безпрецедентні дії, щоб зберегти його для себе. Якщо ж цей пакет буде розпечатаний сторонніми людьми, через смерть мого сина, я прошу негайно сповістити про цю трагедію сім’ю його матері в Бостоні та передати їм документи, що додаються.

Джон Кент».

Блідий від потрясіння, Джиммі звіві очі і зустрівся поглядом з Джоном Пендлтоном.

— То, виходить, я той самий Джемі , що колись пропав? — невпевнено вимовив юнак.

— Тут сказано, що у тебе є документи на підтвердження цього, — кивнув чоловік.

— Я племінник місіс Керю?

— Виходить, що так.

— Але ж як… це ж… це в голову не увібгати!

Після не дуже тривалої паузи обличчя Джиммі освітилось радістю.

— Тепер я знаю, хто я! І можу розповісти місіс Чилтон дещо про своїх родичів!

— Можеш не сумніватись, — відгукнувся Джон Пендлтон. — Бостонські Ветербі ведуть свій родовід ще від часів хрестових походів, якщо не від часів самого Христа. Сподіваюся, цього достатньо, щоб її задовольнити. А щодо твого батька, місіс Керю згадувала, що він походить з пристойної родини, хоча був дещо дивакуватим, і рідня дружини його недолюблювала. Втім, тобі це відомо.

— Так. Бідолашний батько… Виходить, усі ці роки, що ми були разом, він кожної миті боявся, що його вистежать. Тепер мені зробилося зрозумілим чимало такого, що раніше мене дивувало. Як тоді, коли одна жінка назвала мене Джемі. Ох і розлютився ж він! Тепер я розумію, чому він одразу забрав мене звідти, не дочекавшись навіть вечері, не маючи де ночувати. Бідолашний батько! Невдовзі по тому він тяжко захворів. Не міг ворушити ні рукою, ні ногою, а тоді йому відібрало мову. Пригадую, коли він помирав, то намагався мені щось розповісти про цей пакет. Тепер я здогадуюсь: він хотів, щоб я його розпечатав і пішов до родичів матері. А тоді я вирішив, що він просто наказує мені берегти його. Я йому пообіцяв, але не втішив його тим. Навпаки, він іще більше розхвилювався. Бідолашний батько…

— Зазирнімо у ці документи, — запропонував Джон Пендлтон. — Адже серед них, якщо я правильно зрозумів, батьків лист до тебе. Не хочеш його прочитати?

— Звісно, хочу. А ще, — молодий чоловік збентежено всміхнувся, позираючи на годинник, — я подумав, що міг би знову піти до Полліанни.

Джон Пендлтон насупився замислено. Він подивився на Джиммі, помовчав, а тоді сказав:

— Я знаю, синку, тобі хочеться побачити Полліанну. Я тебе не засуджую. Але мені здається, за таких обставин тобі слід би спершу завітати до місіс Керю, прихопивши з собою оці папери.

Джиммі теж насупився і замислився.

— Згода, сер, я поїду, — змирився він із необхідністю.

— Якщо не заперечуєш, я хотів би поїхати з тобою, — трохи невпевнено додав Джон Пендлтон. — У мене є своя власна справа до… до твоєї тітоньки. Чому б нам не поїхати поїздом о третій?

— Чудово! Поїдемо разом, сер. Отже, я Джемі! І все одно, в голові не вкладається! — вигукнув молодий чоловік, рвучко підхоплюючись.

Він кілька разів пройшовся кімнатою туди й сюди.

— Цікаво, — зупинився він і почервонів, наче хлопчисько, — як ви гадаєте… тітонька Рут не буде надто невдоволеною?

Джон Пендлтон заперечно похитав головою. Тінь давньої похмурості промайнула в його очах.