Элинор Портер - Полліанна дорослішає

Однак, на щастя для всіх зацікавлених осіб, такий стан тривав не надто довго. Сталось так, що Джон Пендлтон, який, сам того не усвідомлюючи, тримав у своїх руках ключ до щастя двох молодих людей, обернув цей ключ у замку і відчинив двері до їхнього щастя, коли не минуло й тижня від того несподіваного приїзду Джиммі у Белдінґсвіль.

У четвер, по обіді, Джон Пендлтон прийшов у гості до Гаррінґтонів, щоб побачитися з Поліанною. За збігом обставин він так само, як Джиммі, побачив її в саду і попрямував просто до дівчини.

Дивлячись йому в обличчя, Полліанна відчула, як їй тьохнуло серце.

«Ось воно!.. Тепер усе!»

Затремтівши, вона мимоволі повернулась убік, наче лаштуючись тікати.

— Полліанно, зачекай одну мить, будь ласка! — гукнув чоловік, прискорюючи кроки. — Я навмисне прийшов, щоб з тобою побачитись.

— Може присядемо отут, на лавочці? — запропонував він, повертаючи до перголи. — Я маю до тебе одну розмову.

— Так, авжеж, — удавано весело проказала Полліанна.

Вона відчувала, що червоніє, хоча саме зараз їй це видавалося вкрай недоречним. На додачу, він обрав місцем для розмови перголу, яка була тепер пов’язана у пам’яті Полліанни з їхніми з Джиммі обопільними зізнаннями.

«Уявити тільки, що це має відбутися саме тут…» — здригнулась вона від страхітливої думки і майже одночасно вигукнула вголос:

— Який приємний вечір, правда?

Джон Пендлтон не відповів. Він опустився на лавку, навіть не зачекавши, доки сяде Полліанна — вкрай нетиповий для істинного джентльмена Джона Пендлтона вчинок.

Полліанна крадькома глянула на нього і, побачивши суворий кам’яний вираз обличчя, що запам’ятався їй з дитинства, мимоволі зойкнула.

Але Джон Пендлтон того не зауважив. Він сидів похмурий, занурений у якісь свої думки. Нарешті, він підвів голову і спрямував на Полліанну важкий погляд.

— Полліанно…

— Так, містере Пендлтоне…

— Пам’ятаєш, яким я був, коли ти вперше зустрілась зі мною десять років тому?

— Так, начебто пам’ятаю.

— Нічогенький такий зразок щасливої людини, що скажеш?

Попри своє збентеження, Полліанна усміхнулась.

— Сер, ви мені завжди подобались…

Лише вимовивши ці слова, Полліанна усвідомила, яке враження вони здатні справити. Вона б рада була забрати свої слова, змінити їх, тож мало не додала: «Тобто я хочу сказати, що в ті часи ви мені подобались», але вчасно стримала себе. Зрештою, така поправка нітрохи не допомогла б. Дівчина з жахом чекала на подальші слова Джона Пендлтона. Слова ці пролунали майже одразу.

— Я це знаю… Бог свідок! І для мене це стало спасінням. Я часто питаю себе: чи зможу я коли-небудь пояснити тобі, що для мене означала твоя дитяча довірливість і любов.

Полліанна почала знічено заперечувати, але він, усміхнувшись, відкинув її заперечення.

— Авжеж, саме так. Це зробила ти і ніхто інший… Іще я хотів запитати, чи пам’ятаєш ти мої слова, — повів далі чоловік після короткої паузи, тим часом як Полліанна крадькома позирала на вихід з перголи. — Чи пам’ятаєш ти, як я сказав тобі одного разу, що тільки жіноча рука і жіноче серце або присутність дитини можуть створити справжню домівку?

Полліанна відчула, як кров прилинула їй до обличчя.

— Так… ні… тобто, авжеж, я пам’ятаю, — затинаючись, пробелькотіла вона, — але зараз я думаю… Я не думаю, що це завжди так. Я хочу сказати… Я навіть упевнена, що ваша домівка тепер справжня домівка, така, як вона є.

— Саме про свою домівку я тобі зараз і кажу, дитино, — нетерпляче перервав її чоловік. — Ти знаєш, Полліанно, яку домівку я свого часу мріяв створити, і як ті надії пішли прахом. Ти не думай, люба, що я схильний винуватити твою матір. Ні. Вона слухала голос власного серця і правильно робила. В усякому разі, вибір її був цілковито обґрунтований, що підтвердило моє життя — порожнє й похмуре, яким я сам зробив його після розчарування, якого зазнав… А все ж, Полліанно, хіба не дивно, — докинув Джон Пендлтон голосом, що зробився надзвичайно ніжним, — хіба не дивно, що саме її маленька донечка вивела мене зрештою на стежину до справжнього щастя?

Полліанна облизала пересохлі губи.

— Але ж ні, містере Пендлтоне, я ж…

І знову чоловік з усмішкою відкинув її заперечення.

— Так, адже ти, ще дівчинкою, навчила мене гри «знай, радій».

— Ах, це… — полегшено зітхнула Полліанна.