Элинор Портер - Полліанна дорослішає

Напруження спало, острах поступово відступив.

— Ось так, упродовж років, я поступово робився іншою людиною. Але є одне, в чому я не змінився, люба, — сказав він і, витримавши паузу, продовжив ніжно і серйозно, дивлячись їй в очі. — Я так само впевнений, що домівка потребує жіночої руки і серця або присутності дитини.

— У вас присутня дитина! — заперечила Полліанна, відчуваючи, як знову її охоплює жах. — Адже у вас є Джиммі!

Чоловік розреготався.

— Авжеж є! Але, сподіваюсь, ти не станеш твердити, що Джиммі — дитина?

— Тепер, звісно, ні…

— До того ж… Полліанно, я зважився. Я сподіваюся здобути жіночу руку і серце…

На останніх словах голос його помітно затремтів.

— Он як? — перепитала Полліанна, заламуючи пальці.

Джон Пендлтон, здавалось, нічого не чує і не бачить. Він рвучко звівся на ноги і став схвильовано ходити туди й сюди перголою.

— Полліанно! — він зупинився і пильно подивився їй в обличчя. — Якби ти була на моєму місці і хотіла просити жінку, кохану жінку, прийти і зробити твою сіру кам’яну фортецю справжньою домівкою, як би ти взялась до справи?

Полліанна засовалась на лавці. Тепер вона відверто шукала шляху до втечі.

— Містере Пендлтоне, я б не стала цього робити взагалі! — затинаючись, заперечила вона збуджено. — Я впевнена, ви були б щасливішим, якби залишили все так, як є.

Чоловік витріщився на неї спантеличено. Тоді згорьовано посміхнувся.

— Ох, Полліанно, невже мої справи такі кепські?

— Кепські? — перепитала знову Полліанна, готуючись до стрімкої втечі.

— Так. Адже ти хочеш просто пом’якшити удар, щоб не сказати просто, що вона б однаково відповіла мені відмовою?

— Ні, звісно, ні. Вона б відповіла вам згодою… змушена була б сказати вам «так»! — гарячково пояснювала Полліанна. — Але я думаю… я хочу сказати… якби ця дівчина вас не кохала по-справжньому, ви були б щасливішим без неї, і…

Побачивши вираз обличчя Джона Пендлтона, Полліанна несподівано замовкла.

— Полліанно, вона б мені не потрібна була, якби не любила мене!

— Я теж так гадаю… — підтвердила Полліанна, трохи заспокоєна.

— До того ж, ніяка це не дівчина , — вів своєї Джон Пендлтон, — а зріла жінка, яка знає напевне, чого їй треба у житті.

Голос чоловіка був серйозним і з нотками докору.

— Ох! — зойкнула Полліанна.

Несподіване відкриття сповнило її невимовною радістю і полегшенням.

— Отже, ви кохаєте когось… — нелюдським зусиллям вона змусила себе зупинитися вчасно, щоб не закінчити речення словом «іншого».

— Люблю когось! Хіба ж я не сказав тобі щойно, що люблю? — майже роздратовано засміявся Джон Пендлтон. — Я хочу тільки зрозуміти, чи можливо, щоб вона теж мене полюбила? Полліанно, я, щиро кажучи, сподівався на твою допомогу. Адже вона — твоя близька подруга.

— Он як?! Тоді вона просто зобов’язана вас покохати! — скрикнула Полліанна. — Ми її змусимо! А може, вона вже закохана у вас? Хто вона?

Відповідь пролунала після дуже тривалої паузи.

— Все ж таки, Полліанно, я щось не… Утім, гаразд, скажу. Це… А хіба ти сама не здогадувалася? Це місіс Керю.

— Ох! — прошепотіла Полліанна з виразом безмежного щастя. — Та це ж пречудово! Я така рада… Я просто щаслива!

За годину Полліанна вже писала Джиммі листа. Текст його був доволі непослідовний і складався з незавершених речень, з яких Джиммі, попри все, зміг зрозуміти дуже багато. Не стільки з того, що містилося в рядках листа, скільки з того, що залишилося поза ними. Зрештою, чи потрібно було йому щось більше за таке:

« Джиммі, він не кохає мене ні крапельки! Він закоханий в іншу! Не повинна тобі казати, у кого саме».

Джиммі глянув на годинник. Часу залишалось саме стільки, щоби встигнути на поїзд о сьомій, що йшов через Белдінґсвіль… Звісно, Джиммі на нього встигнув.

Відіславши листа Джиммі, Полліанна була така щаслива, що неодмінно мала з кимось поділитися своїм щастям. Перше ніж вкладатися спати, вона зазвичай зазирала у тітчину спальню, щоб запитати, чи тітоньці Поллі нічого не треба. Того вечора, вже обернувшись, щоб загасити світло, вона, не здатна більше тримати почуття в собі, підбігла до тітчиного ліжка і, збуджено дихаючи, стала навколішки.

— Тітонько Поллі, я така щаслива! Я неодмінно маю комусь розповісти… Я хочу розповісти тобі, можна?

— Розповісти мені? Про що, дитино? Звісно, ти можеш мені розповідати все, що завгодно. Але ти думаєш, ця новина приємна, як для мене?