Элинор Портер - Полліанна дорослішає

Він простягнув до неї руки, щоб притиснути кохану до серця.

— Ні, Джиммі, я не можу! Я не повинна!

Обома своїми долоньками вона відштовхнула молодого чоловіка.

— Полліанно, ти ж не хочеш сказати, що любиш його?

Обличчя Джиммі пополотніло.

— Ні, я не… Не настільки принаймні, — промимрила дівчина. — Та хіба ти не розумієш сам: якщо він закоханий у мене, я маю навчитись любити його навзаєм!

— Полліанно!

— Ні, Джиммі. Не треба на мене так дивитись.

— Полліанно, то ти що… вийшла б за нього?!

— Та ні… тобто… чому ж? Гадаю, так, — стиха розважила вона.

— Полліанно, навіщо? Ти не повинна! Ти не можеш так!… Полліанно, ти ж мені серце розбиваєш!

Полліанна тихо схлипнула. Вона знов опустила обличчя в долоні. Кілька секунд вона намагалася стримати ридання. Тоді з трагічним жестом підвела голову і глянула Джиммі просто в його змучені, сповнені докору очі.

— Я знаю, знаю, — мов у пропасниці, простогнала во-на. — Я своє серце теж розбиваю. Але я мушу. Я радше розіб’ю серце тобі, розіб’ю серце собі, але я не можу розбити серце йому!

Джиммі підвів голову. Очі його спалахнули вогнем. Ураз весь його вигляд дивовижно змінився. З тріумфальним виразом він ніжно пригорнув до себе Полліанну.

— Тепер я знаю, що ти кохаєш мене! — прошепотів він їй на вухо. — Ти сказала, що твоє серце теж було б розбите. Гадаєш, я після цього поступився б тобою комусь іншому? Хоч би хто це був! Кохана, ти не усвідомлюєш усієї сили мого кохання, якщо думаєш, буцімто я дозволю долі вирвати тебе з моїх обіймів! Полліанно, скажи, що кохаєш мене! Нехай це вимовлять твої власні, оці кохані вуста!

На одну блаженну мить Полліанна завмерла у його ніжних обіймах. Тоді, зітхнувши напівщасливо, напівзаперечно, почала обережно вивільнятися з юначих обіймів.

— Так, Джиммі, я кохаю тебе…

Руки Джиммі стиснули її міцніше. Він знов притиснув би дівчину до себе, не даючи вивільнитись; але щось у виразі її обличчя змусило його стриматись.

— Так, Джиммі, я справді кохаю тебе. Але я б не могла бути з тобою щасливою, знаючи, що… Джиммі, любий, невже ти не розумієш? Спершу я маю переконатися… Переконатися, що я вільна.

— Казна-що! Зрозуміло, що ти вільна! — в голосі Джиммі пролунало обурення.

Полліанна заперечно захитала головою.

— Ні, я не вільна, доки наді мною тяжіє оце… Як ти не розумієш? Колись моя мама розбила йому серце… Моя мама, розумієш? І через це він змарнував більшу частину свого життя самотнім, не знаючи любові. Тому, якби нині він прийшов до мене і просив відшкодувати йому втрачене, я була б зобов’язана дати згоду. Джиммі, я просто була б зобов’язана ! Я не сміла б йому відмовити! Тепер ти розумієш?

Джиммі не розумів, він не міг і не хотів зрозуміти. Він ніяк не бажав розуміти, хоч які аргументи наводила Полліанна, хоч як переконувала його, пристрасно і зі сльозами на очах. Проте вона теж була впертою. Але при цьому така згорьована і зворушлива, що Джиммі, попри власний душевний біль і обурення, ладен уже був її заспокоювати і втішати.

— Джиммі, любий, — сказала вона нарешті. — Ми змушені будемо зачекати. Це все, що я тобі можу сказати зараз. Я сподіваюся, що його приязнь до мене — це не кохання. Я не думаю, що він справді кохає мене. Але я маю знати напевне. Я маю переконатись. Тому нам просто треба трішечки зачекати, доки все з’ясуємо. Джиммі… тільки доти, доки все з’ясуємо!

Цього разу Джиммі змушений був пристати на її умову, хоча в душі не зміг погодитись.

— Згода, дівчинко моя, нехай буде по-твоєму, — пригнічено вимовив молодик. — Я впевнений, ніколи за всі часи жодного чоловіка не змушували чекати, доки його кохана дівчина перепитає іншого, чи той не має наміру з нею побратись!

— Я знаю, коханий, знаю… Але ж не бувало такого, щоб той інший хотів колись одружитись на її матері, — зітхнула Полліанна, стурбовано насуплюючи брови.

— Гаразд. Я наразі повертаюсь у Бостон, — неохоче поступився Джиммі. — Але не думай, що, я ладен зректися тебе! Бо я нізащо не відмовлюсь! Нізащо, бо я знаю, кохана, що ти по-справжньому любиш мене…

Сказавши так, він глянув на неї. І цей погляд змусив Полліанну відступити на крок, щоб знову не опинитись у його обіймах.

Того вечора Джиммі повернувся в Бостон у дивному стані, в якому поєднувалась болісна тривога, радісні надії і ще якісь невимовні буремні почуття. У Белдінґсвілі він залишив кохану дівчину, що перебувала у не набагато спокійнішому душевному стані. Тремтячи від щастя на саму думку про кохання Джиммі, Полліанна була водночас до смерті налякана припущеннями про кохання до неї Джона Пендлтона.