Элинор Портер - Полліанна дорослішає

— Керю, що з тобою? — невпевнено запитав Джиммі. — У тебе що-небудь… щось трапилось?

— Так, трапилося! — вигукнув Джемі, змахнувши руками, в кожній з яких Пендлтон побачив розпечатаного листа. — Геть усе трапилося! Ви б теж це відчули, якби все життя просиділи у в’язниці і раптом побачили, що її двері настіж розчахнуті! Саме так би ви подумали, якби знали, що наступної миті можете просити руки дівчини, яку кохаєте. Зрештою, що я кажу… Ви, либонь, думаєте, що я з глузду з’їхав? Ні, ні! А може, зрештою, я таки божеволію, але винятково від щастя! Я вам усе поясню, можна? Я повинен комусь усе пояснити!

Джиммі твердо підніс голову. Він мимоволі лаштувався до удару. Обличчя його зблідло, але голос пролунав твердо, коли він відповів:

— Авжеж, друже, я охоче вас вислухаю.

Джемі навіть не чекав на його згоду. Він уже квапливо почав свої пояснення.

— Для вас це не так багато значить. Ви маєте здорові ноги, а отже, маєте свободу. Свободу здійснення своїх мрій і сподівань… з отими вашими мостами і дамбами. А я… для мене це єдина можливість жити, як справжній чоловік… Займатися справою, гідною чоловіка… Нехай це не дамби і не мости, а однак це теж чогось варте! Я довів тепер, що я нарешті здатен на гідну справу. Ось послухайте. У цьому листі повідомляють, що моє оповідання перемогло на конкурсі, і я отримаю першу премію у три тисячі доларів! А в іншому листі велике видавництво повідомляє, що охоче видало б моє оповідання окремою книжкою! Обидва листи надійшли сьогодні зранку. То вас дивує, що я так несамовито радію?

— Ні! Звісно, ні! Керю, я вас вітаю від щирого серця! — вигукнув Джиммі.

— Дякую, мене справді є з чим привітати. Уявіть лишень, що це для мене означає! Подумайте, що означає можливість поступово стати матеріально незалежним, як належить чоловікові! Подумайте, що це означає, коли місіс Керю зможе пишатися тим, що свого часу прихистила у своєму домі і у своєму серці бідного хлопчика-каліку. А головне — уявіть, що зможу тепер звіритись дівчині, яку я кохаю!

— Так… що й казати, друже, — промовив Джиммі твердо, хоча й помітно зблід.

— Утім, може, мені таки не варто їй звірятися, навіть тепер… — вів своєї Джемі.

Обличчя його, що секунду тому сяяло радістю, знову спохмурніло.

— Я так само прикутий до оцих… — він ляснув долонею по милицях, що стояли поруч з ним. — Я ніколи не забуду той день у лісі торік, коли я побачив, як Полліанна тікає від розлюченого бика… Я усвідомив тоді, що будь-якої миті зможу знову опинитись у становищі, коли не здатен нічого вдіяти, а змушений тільки спостерігати, як потерпає дівчина, яку я кохаю.

— Керю, ні… — почав був Джиммі квапливо.

Керю зупинив його жестом.

— Я знаю, про що ви поведете мову! Ні, не треба. Ви цього не зрозумієте. Ви не прикуті до двох ціпків. Ви рятували її, а я — ні. Тоді я усвідомив, що так буде завжди, і Седі… Я змушений буду стояти і дивитись, як хтось інший…

— Седі! — вигуком перервав його Джиммі.

— Авжеж, Седі Дін. А ви начебто здивовані? Хіба ви не знали?.. не здогадувались про мої почуття до Седі? — щиро здивувався Джемі. — Невже я аж так ретельно це приховував? Я, звісно, намагався, але…

Він іронічно усміхнувся і безнадійно махнув рукою.

— Так, старий, ти справді досконало приховував це! В усякому разі, від мене! — радісно вигукнув Джиммі.

Щоки його знову запашіли, а очі засвітилися щастям.

— Отже, Седі Дін? Чудово! Я вас вітаю, і, далебі, так і є, як сказала б Ненсі, — просторікував Джиммі, радісно збуджений відкриттям того, що Джемі кохає не Полліанну, а Седі!

Джемі натомість скривився і сумно похитав головою:

— Наразі, жодні привітання не приймаються. Розумієте, я ж їй навіть нічого ще не казав. Але думаю, вона таки здогадується. Я вважав, що взагалі усі здогадуються… Зрештою, на вашу думку, хто б це міг бути, якщо не Седі?

Джиммі збентежився, зніяковів, а тоді випалив:

— Я вважав, це Полліанна…

Джемі посміхнувся.

— Полліанна — чарівна дівчина, і я її дуже люблю. Але це не кохання, так само як у її ставленні до мене. До того ж, скидається на те, що інша людина могла б скоріше зізнатись у своїх почуттях до неї. Хіба не так?

Джиммі зашарівся, наче підліток, здогадуючись, про що йде мова.

— Ви думаєте, є така людина? — перепитав він удавано байдуже.

— Ще б пак! Джон Пендлтон!

— Джон Пендлтон?! — здригнувся Джиммі.

— Що ви тут розповідаєте про Джона Пендлтона? — запитав жіночий голос.

До них з усмішкою підійшла місіс Керю.