Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

У нього завелися друзі з оточення спадкоємця трону архикнязя Франца Фердинанда. Мій батько мріяв про слов’янське царство під владою Габсбурґів. Він мріяв про імперію австріяків, мадярів і слов’ян. І, дозволю собі сказати, мені, його синові, здавалося, що мій батько, певне, міг би змінити перебіг історії, якби прожив довше. Проте він покинув білий світ за півтора року до вбивства Франца Фердинанда. Я — його єдиний син. У духівниці свої ідеї він відказав мені. Невипадково він назвав мене Франц Фердинанд. Але був я тоді юний і макоцвітний, щоб не сказати: шалапутний. Хай там як, вітер посвистував у моїй голові. Тоді я жив, як кажуть, одним днем. Ні, неправда! Я жив уночі — вдень я спав.

Проте якось уранці — було це у квітні 1913 року — мені, ще сонному (я повернувся додому лише дві години тому), сказали, що приїхав пан Тротта, мій двоюрідний брат.

У халаті та капцях я вийшов у передпокій. Вікна були розчинені навстіж. Вранішні завсідники — чорні дрозди — старанно виводили свою пісню. Наша служниця — я ще ніколи не бачив її так рано — здалася мені чужою в своєму синьому фартусі, бо я знав її лише як юну біляву істоту, що складалася з чорної та білої барв, чимось нагадуючи прапор. Я вперше зобачив її в темно-синьому вбранні, подібному до того, що його носять монтери і газівники, у руках у неї був пурпуровий віничок — і її вигляду мені стачило, аби я зовсім по-іншому, по-новому подивився на життя. Вперше за стільки років я побачив ранок у своєму домі і постеріг, що він чудовий. Дрозди солодко виспівували золоті, мов уранішнє сонце, ноти. Навіть дівчина в синьому золотіла, мов сонце.

Золоте сонце попервах не давало роздивитися гостя, що чекав мене. Минуло кілька секунд, а може, й хвилин, перш ніж я побачив його. Він сидів, худий як тріска, чорний, безмовний, на єдиному стільці, який стояв у нашому передпокої, і не ворухнувся, коли я зайшов. І хоча його волосся й борідка були, як сажа, а обличчя — смагляве, аж чорне, у вранішньому сонці посеред передпокою він скидався на уламок сонця — сонця, проте далекого, південного. Першої ж миті він нагадав мені покійного батька. Той теж був таким худим і таким чорним, таким бронзоволицим і кощавим, справжнім засмаглим дитям сонця, на відміну від нас, білявих його пасинків. Я розмовляю словенською, цієї мови мене навчив батько. Словенською я й привітався до свого двоюрідного брата Тротта. Той, здається, анітрохи не здивувався. Це було природно. Кузен, не підводячись, усміхнувся і простяг мені руку. Під його синьо-чорними вусиками зблиснули міцні великі зуби. Він одразу став мені тикати. Я відчув: це мій рідний брат, не двоюрідний! Мою адресу він довідався від нотаря.

— Твій батько, — подав він голос, — відписав мені дві тисячі гульденів, і я приїхав за ними. Заїхав до тебе подякувати. Завтра їду додому. В мене ще є сестра, і я оце хочу видати її заміж. З п’ятьмастами гульденами віна сестра пошлюбиться з сином найбагатшого сипольського дуки.

— А решта? — спитав я.

— Залишу собі, — сказав він весело і засміявся; мені здалося, що сонячне проміння ще ясніше засяяло у передпокої.

— А що ти робитимеш з грошима? — провадив я далі.

— Вкладу в свою справу, — відказав він. І, ніби аж тепер йому годилося назватися, підвівся зі стільця і з якоюсь твердою рішучістю і зворушливою врочистістю проказав:

— Мене звуть Йозеф Бранко.

Лише тут я зауважив, що стою перед своїм гостем у халаті та капцях. Я попросив його зачекати і пішов до своєї кімнати вдягатися.

Була десь сьома година ранку, коли ми зайшли до кав’ярні «Манґерль». Саме прибули перші пекарчата, всі в білому, напахчені смачними віденськими трояндочками, тістечками з маком і солоною соломкою. Пахло, як і щодня, ще гарячою кавою, свіжою і духмяною. Мій брат у перших Йозеф Бранко сидів коло мене, мов чорнявий південець, осяйний, міцний і дужий; я соромився своєї бляклої білявості й нічної втоми. Я був трохи збентежений. Про що з ним говорити? А він ще більше мене збентежив, сказавши: «Я вранці кави не п’ю, а от від юшки не відмовився б». Ще б пак! У Сиполє селяни вранці їдять картопляну юшку.

Тож я замовив картопляну юшку. Минуло кілька хвилин, а її все не несли, і я соромився вмочати рогалика в каву. Нарешті юшку таки подали — тарілка парувала. Здається, навіть не помітивши ложки, мій брат Йозеф Бранко взяв тарілку смаглявими волохатими руками і підніс її до рота. Сьорбаючи свою юшку, він, певне, й забув про мене. Допавшись до тарілки, яку цупко тримали його тонкі, дужі пальці, він показав, як може поводитися людина, апетит якої становить суто шляхетний порив, а ложки вона не торкається, бо ж, на її думку, шляхетніше їсти просто з тарілки. Певна річ, дивлячись, як мій кузен Йозеф сьорбає юшку, я мало не чудувався, нащо люди взагалі вигадали ложку, той сміховинний знадібок. Мій брат відставив тарілку убік, і я побачив, що вона така блискуча, порожня і чистесенька, ніби її хто щойно помив і витер.