Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Сьогодні пополудні, — мовив він, — заберу гроші.

Я спитав Йозефа, що то за справа, в яку він хоче їх вкласти.

— Ет, — сказав він, — вона, може, й дрібна, та годує мене цілу зиму.

І я довідався, що мій брат Йозеф Бранко навесні, влітку й восени длубається в землі, а взимку смажить каштани. У нього були кожух, коняка, візок, казан і п’ять мішків каштанів. Щороку на початку листопада він рушав у путь, аби дістатись якоїсь із коронних земель імперії. Коли якась місцина впадала йому в око, він залишався там зимувати, доки не прилітали лелеки. Відтак клав порожні мішки на кобилу і рушав до найближчої залізничної станції. Здавши шкапу в багаж, він вертав додому і ставав звичайнісіньким плугатарем.

Я запитав Йозефа, яким же то побитом можна збільшити той дрібний ґешефт, і він пояснив мені, що способів тут не бракує. Замість каштанів, приміром, можна було б продавати печені яблука й смажену картоплю. А коли кобила постаріє й охляне, доведеться купити нову. Сотні дві крон він уже б якось заощадив.

Брат був одягнений у лискучий сатиновий піджак, квітчастий плюшевий жилет з барвистими скляними ґудзиками; круг шиї поблискував золотом важкий, тонкої роботи ланцюжок для годинника. І я, вихований батьком у дусі любові до слов’ян нашої імперії і тим-то схильний вважати будь-яку фольклорну бутафорію за певний символ, миттю закохався у той ланцюжок. Мені захотілося його мати. Я спитав свого брата, скільки він коштує.

— Не знаю, — відказав Йозеф. — Мені він дістався від батька, а той дістав його у спадок од свого; такого не купиш. Та що ти мій двоюрідний брат, я тобі його залюбки продам.

— За скільки? — спитав я.

І тут я подумав, пам’ятаючи життєву науку свого батька, що словенський селянин надто шляхетний, аби взагалі турбуватися про гроші й ціни. Мій двоюрідний брат Йозеф Бранко довго думав, а тоді мовив: «Двадцять три крони». Чому саме це число спало йому на думку, я не наважився спитати. Я дав йому двадцять п’ять. Він уважно перелічив, навіть не наміряючись повертати мені дві крони, дістав широку картату — червону з синіми кратами — хусточку і загорнув у неї гроші. І лише тоді, зав’язавши її подвійним вузлом, відчепив ланцюжок, вийняв з кишені камізелі годинник і поклав його на стіл разом з ланцюжком. То був важкий старосвітський срібний годинник, його накручували ключиком; брат не зважувався відчепити від нього ланцюжка, якусь хвилю він ніжно, майже віддано дивився на годинник, а тоді мовив: «Тільки тому, що ти мій брат у перших! Якщо даси мені ще три крони, забирай і годинника!» Я дав йому цілих п’ять крон. Але цього разу він повернув мені решту. Йозеф ще раз витягнув свою хусточку, довго розв’язував подвійний вузол, тоді поклав нові монети до попередніх, запхнув усе в кишеню штанів і щиро подивився мені у вічі.

— А мені й твоя жилетка подобається! — мовив я за якусь мить. — Я б теж хотів її купити.

— Тільки тому, що ти мій двоюрідний брат, — відказав він, — я продам тобі і свою жилетку.

І, не вагаючись жодної хвилини, він скинув піджак, відтак жилетку і подав її мені через стіл.

— Першокласна матерія, — мовив Йозеф Бранко, — та й ґудзики нівроку. Як для тебе, то я прошу за неї дві з половиною крони.

Я відрахував йому три крони і ясно зауважив у його очах розчарування, що тепер я дав йому не п’ять крон, а лише три. Здається, кузен засмутився. Він більше не усміхався, проте сховав ті гроші врешті-решт так само дбайливо і обережно, як і перше.

Тепер я, як на мене, мав усе, що слід мати справжньому словенцеві: старовинний ланцюжок, строкату жилетку, важкий, як камінь, поламаний годинник з ключиком. Більше я не міг чекати ні секунди. Я вдягнув усе те на себе, розплатився і замовив фіакр. Ним я підвіз свого брата до готелю «Зелений ріжок», де той оселився, і попросив його дочекатися мене ввечері. Я хотів заїхати за ним і познайомити зі своїми друзями.

Як годиться, аби щось робити й заспокоїти свою матінку, я вступив на правничий факультет. Звісно, я не вчився. Переді мною простягалося велике життя, різнобарвні луки, що їх аж ніяк не обмежували далекі небосхили. Я жив у веселому непогамовному товаристві молодих аристократів, серед верстви, що разом із митцями була мені найлюбіша в усій старій імперії. Я поділяв їхню скептичну легковажність, меланхолійну цікавість, злочинну недбалість, гордовиту пропащість — усі ознаки занепаду, що його тоді ми ще не добачали. Над келихами, які ми завзято перехиляли, вже схрестила свої кощаві руки невидима смерть. Самотній і старий, далекий і мов заціпенілий, проте близький усім нам і всюдисущий, у великій пістрявій імперії жив і правив старий цісар Франц Йосиф. Можливо, в далеких закутках наших душ чаїлися ті проблиски впевненості, що їх називають передчуттями, впевненості насамперед у тому, що старий імператор умер, і її посилював кожен новий день його життя; здавалося, що разом з ним умерла й монархія, проте не так наша вітчизна, як наша імперія, щось більше, ширше і вище за просто вітчизну. Хоча серце було пригнічене, ми легковажно жартували, відчуття приреченості на смерть змушувало нас безглуздо тішитися будь-яким виявом життя: вечірками, молодим вином, дівчатами, їжею, прогулянками, всілякими дурницями, пустими витівками, самовбивчою іронією, нестримною критикою, Пратером [7] Великий громадський парк та зона відпочинку у Відні, витягнутий уздовж берега на 5 км. Назва парку походить від латинського слова «pratum», що означає луг. , чортовим колесом, ляльковим театром, маскарадами, балетом, легковажними залицяннями десь у закритій ложі Опери, пропущеними маневрами і навіть отими болячками, якими нас часом обдаровує кохання.