Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Можна було, отже, зрозуміти, що неочікуваний візит двоюрідного брата приємно мене здивував. Жоден із моїх легковажних друзів не мав такого кузенка, такої жилетки, такого ланцюжка, таких близьких стосунків із самобутньою землею казкового словенського Сиполя, батьківщини тоді ще не забутого, проте вже легендарного героя Сольферіно.

Ввечері я заїхав за своїм братом. Його лискучий сатиновий піджак справив на всіх моїх друзів неабияке враження. Мій кузен щось бубонів німецькою, сміючись, блискав своїми білими рівними зубами, увесь час за щось платив, обіцяв накупляти в Словенії жилеток і ланцюжків для моїх друзів і вдячно брав завдатки. Всі-бо заздрили мені тому, що я мав жилетку, ланцюжок і годинник. Всі вони залюбки купили б у мене самого брата, моє споріднення і моє Сиполє.

Кузен пообіцяв повернутися восени. Ми гуртом провели його на вокзал. Я купив йому квиток другого класу. Він узяв його, підійшов до каси і поміняв на квиток третього. З вагона він іще помахав нам рукою. І всім нам защеміло серце, коли потяг викотився за станцію, бо сумуємо ми так само легковажно, як і тішимось.

Ще кілька днів у нашому веселому товаристві точилися балачки про мого двоюрідного брата Йозефа Бранка. Відтак ми його знову забули, себто на певний час збайдужіли до нього. Адже ми захотіли порадитись і обговорити актуальні дурниці нашого життя.

Лише наприкінці літа, десь двадцятого серпня, отримав я від свого двоюрідного брата Йозефа Бранка лист, написаний словенською мовою. Того самого вечора я переклав його своїм друзям. Брат описував, як у Сиполє святкували день народження цісаря, свято Союзу ветеранів. Сам він був ще надто юним резервістом, аби належати до ветеранів. Однак разом із ними кузен крокував до лісу, на якусь галяву, де вони щороку вісімнадцятого серпня влаштовували народні гуляння, просто тому, що жодному зі старих ветеранів було не до снаги нести важкі литаври. Вони мали п’ять сурмачів і трьох кларнетистів. Проте який то духовий оркестр без литавр?

— Дивовижні ті словени! — мовив молодий Фестетич. — Угорці відібрали в них найелементарніші національні права, словени бороняться, часом вони навіть бунтують, або принаймні вдають, що бунтують, але все одно святкують день народження імператора.

— У нашому цісарстві, — заперечив граф Хойницький (він був найстарший серед нас), — у цьому немає нічого дивовижного. Якби не наш тупоголовий уряд (він полюбляв сильні вислови), то ми б узагалі не бачили, чому тут дивуватись. Я хочу цим сказати, що так звана дивовижність для австро-угорців — річ звичайна. Я хочу цим сказати і те, що лише тій дурнуватій Європі і національні держави, й націоналізм чомусь видаються очевидними. Звісне діло, в нас є словени, польські й українські галичани, жиди, що торгують каптанами в Бориславі, або ті, що продають коней у Бачці, мусульмани із Сараєва, любителі смажених каштанів з Мостара, але всі вони співають «Боже, будь же покровитель», австрійський гімн. А німецькі студенти з Брно й Єгера, дантисти, аптекарі, помічники перукаря, фотографи з Лінца, Ґраца, Кніттельфельда, хворі на зоб з альпійських долин — усі вони співають «Варту на Рейні», німецький гімн. Через цю непохитну віру в німців Австрія, панове, пропаде! Суть Австрії — не центр, а периферія. Австрію слід шукати не в Альпах. Там водяться олені, квітнуть едельвейси і тирлич, але ніщо не нагадує австрійського двоголового орла. Суть Австрії становлять і оновлюють саме коронні землі.

Молодий барон Ковач, нащадок вояцького роду, з мадяр, уставив у око монокль, як робив завжди, коли хотів сказати щось надто важливе. Розмовляв він німецькою чітко і співуче, як говорять мадяри, — не так з необхідності, як кокетуючи й виражаючи свій протест. При цьому його змарніле обличчя, що нагадувало кавалок якогось недопеченого, глеюватого хліба, несподівано й неприродно червоніло.

— Угорці страждають найтяжче в цій дуалістичній монархії, — мовив він.

Барон був певний сказаного, і слова в цій фразі стояли непорушно. Він усім нам сидів у печінках; Хойницького, що вирізнявся з-поміж нас найпалкішим темпераментом, дарма, що був найстарший, те навіть розсердило. Певна річ, він не зміг втриматись, аби не відповісти. Як завжди, він проказав: «Угорці, любий Коваче, пригноблені не більше, ніж інші народи — словаки, румуни, хорвати, серби, українці, боснійці, шваби з Бачки і сакси з Трансильванії». Він перелічив народи на розчепірених пальцях своїх зграбних, тонких і сильних рук.