Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

А проте бажаю тобі щастя в новому фахові. Лише намагайся й далі грати так само надаремне, як я не перестаю надаремне писати. «Надаремне» — цебто ніби надаремне. Адже, як ти сам знаєш, є десь таке місце, в якому лишаються сліди нашої гри. Їх не можна прочитати, але якимось дивним способом вони зберігають свою здатність впливати, якщо не тепер, то через десятки років, а якщо не через десятки років, то через тисячоліття. Тоді вже, мабуть, не буде відомо, хто з нас двох грав, а хто писав, але в атмосфері духовної напруги, яка сильніша за електричну, лунатиме далекий відгомін звуків твоєї скрипки поряд з таким самим далеким відгомоном думки, яку мені судилося написати. І невдалі поривання всього нашого покоління напевне дочекаються безсмертя, якщо не дочекалися здійснення.

Вітаю тебе, твій давній приятель Йозеф Рот.

Переклад з німецької Ігоря Андрущенка

Ігор Андрущенко, переклад, 2013. Перекладено за виданням: Joseph Roth. Die Kapuzinergruft. Kiepenheuer & Witsch, 1994.

Звемося ми Тротта, і ведемо свій рід із Сиполє, у Словенії. Я кажу: рід, бо ми не родина. Сиполя більше немає, немає вже давно. Нині воно разом із рештою навколишніх громад утворило справжнє містечко. Цього, як відомо, вимагає наша доба. Люди не можуть залишатися самі. Вони гуртуються в безглузді об’єднання, та й села не можуть стояти осторонь. Тож утворюються такі нікчемні нагромадження. Селяни пруться в міста, але й самі села прагнуть перетворитися на містечка.

Я знав Сиполє ще хлопчиком. Туди якось узяв мене з собою батько, то було 17 серпня, напередодні тієї дати, коли в усіх містах і селах, навіть на найглухіших хуторах, мали, як звично, святкувати день народження Франца Йосифа Першого. У нинішній Австрії і в колишніх коронних землях прізвище нашого роду навряд чи викличе в кого-небудь якісь спогади. А проте воно вписане в зниклі аннали старої австро-угорської армії, і зізнаюсь, я гордий з того і саме тому, що ті аннали пропали. Атож я не дитя того часу, мені доводиться майже стримуватись, аби прямо не назвати себе його ворогом. Ні, не тому, що я його не розумію, як я часто доводив. То я казав для годиться. Просто задля власного спокою я не хочу пройматись агресивністю і ненавистю, тож у ситуаціях, коли треба висловити до чогось ненависть або погорду, я кажу, що цього не розумію. Я маю тонке вухо, але вдаю з себе глушка, бо, як на мене, шляхетніше симулювати ваду, аніж признатися, що ти почув щось непристойне.

Брат мого дідуся був лейтенантом інфантерії, що врятував життя самому імператорові Францу Йосифу в битві під Сольферіно [6] Найбільша битва Австро-італійсько-французької війни 1859 року, яка відбулася 24 червня 1859 року. У ній війська франко-італійської коаліції під проводом Наполеона III розбили армію Австрійської імперії, якою командував імператор Франц Йосиф І. ( Тут і далі примітки перекладача ). . За те йому дарували дворянство. Довгий час в армії і в книжках про Габсбурзьку монархію його називали не інакше, як герой Сольферіно, аж поки на нього, згідно з його власного волею, спустилися сутінки непам’яті. Він пішов у відставку, і поховали старого в Гітцінґу. На його надгробку викарбувано кілька скупих і гордих слів: «Тут спочиває герой Сольферіно».

Милість імператора поширилась і на його сина, що став повітовим головою, і на онука, лейтенанта еґерів, який наклав головою восени 1914 року в бою коло Красного-Буська. Я ніколи його не бачив, як, зрештою, жодного з нащадків тієї славної парості нашого роду. Возведені в дворянство Тротта були вкрай вірними слугами Франца Йосифа. А батько мій мав бунтівну вдачу.

Мій батько був бунтівником і патріотом, — а таке поєднання траплялося лише в старій Австро-Угорській імперії. Він хотів реформувати цісарство і вирятувати Габсбурґів. Він надто добре розумів значення Австрійської імперії. Тож батька зарахували до неблагонадійних, і йому довелося рятуватися втечею. Замолоду він опинився в Америці. За фахом батько був хімік, а тоді на величезних барвникових фабриках у Нью-Йорку і Чикаго люди такої професії були конче потрібні. Доки він перебивався з хліба на воду, він тужив лише за Корном. Але коли нарешті став заможніший, його потягнуло в Австрію. Вернувшись назад, він замешкав у Відні. Грошики у батька водились, а австрійська поліція поважає людей із набитою калиткою. Тільки батько не залишився осторонь, він навіть заснував якусь нову словенську партію й викупив дві газети в Загребі.