Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Арнольд — хлопець з воєнного покоління… Ходімо, трохи погуляємо.

Ми знов пішли до парку, і П. довго ще говорив. Арнольдову байдужість, його смуток, нерішучість, непрактичність — усе це він скидав на виховання і на війну.

Сонце стояло вже високо, няньки збиралися йти додому, наближалась обідня пора. Я слухав, як невблаганно П. виводив коріння людини з її доби. На таку непохитність він, певне, мав більше права, ніж я чи будь-хто інший, тому що був смертником. Він повинен був кожної миті мати готову думку про всі явища, бо ще сьогодні, ще цієї години чекав смерті.

Я не заперечував і не погоджувався. Я тільки сказав:

— Якби я мав батька, то не дорікав би йому. (Зрештою, старий Ціппер був трішечки і моїм батьком.) Ви так високо ставите себе над людьми, що бачите їх тільки чорними й білими, їхню вину чи невинність. І судите, як Бог і як суддя: за намірами і за вчинками. Але ми, ті, що були на війні, враховуємо й той матеріал, з якого вони зроблені.

Повернувшись додому, ми були не тільки втомлені й напівживі, але й збайдужілі. Ми й досі такі. Ми не вибачили нашим батькам, як не вибачаємо молодшому поколінню, що наздогнало нас, перше ніж ми встигли посісти своє місце. Ми не вибачаємо, ми забуваємо. Чи, краще сказати, не забуваємо, а нічого не бачимо. Не звертаємо ні на що уваги. Нам байдуже. Доля людей, країни, світу — що нам до неї? Ми не робимо революцій, а виявляємо пасивний опір. Ми не обурюємось, не нарікаємо, не боронимось, ні на що не сподіваємось і нічого не боїмось — тільки не помираємо з власної волі, та й годі. Ми знаємо: прийде ще одне покоління, що буде таким самим, як наші батьки. Буде ще одна війна. Ми спостерігаємо кумедну поведінку тих, що страждають від недосконалості цього світу, тих, що не були на війні, поведінку юнаків, охоплених бажанням щось поліпшити, змінити. Якби скептицизм також не передбачав певної участі в житті, я б сказав, що ми скептики. Але ми взагалі не беремо ні в чому участі. Ви глузуєте з пафосу, а ми не віримо навіть у жарти. Ви ненавидите реакцію, а ми сумніваємося і в наслідках революції. Чого ви хочете? Ми помилково повернулися з війни.

П. мовчав.

Я дивився на дітей, що квапливо збирали свої іграшки. Вони не хотіли нічого залишати й нещадно видирали свої речі в товаришів, з якими гралися. Та зелений спокій полудня в парку, лагідні біляві обличчя няньок, низькі голоси дзвонів мирили мене з усім навколо, і з прикрими інстинктами дітей, і з дурістю дорослих.

Навіть мухи гули так, наче хотіли наслідувати дзвони…

Любий Арнольде!

Можливо, чи навіть напевне, тобі потрапить до рук цей мій безпретензійний опис життєвого шляху твого батька і твого власного скромного життя. Може, ти не захочеш знов поновлювати наше листування, бо, починаючи нове життя, справедливо вирішив більше не торкатися минулого. Тоді цей лист, що я пишу до тебе, буде єдиною ознакою моєї приязні, посланою тобі після довгої перерви, приязні, яку те, що я написав, не тільки не припинить, а навіть не зменшить. Адже, як ти сам побачиш, коли прочитаєш мої рядки, я не написав про всі ті почуття, що нас єднали, так само як не написав і всього того, що знав про твою долю. Так, тільки-но поставивши останню крапку у своїй повісті, я побачив, що розповів про тебе не забагато, а може, навіть замало. Мені здається, що причину цього легко знайти: я не помічаю між нами з тобою тієї відстані, яку добре бачу між твоїм батьком і мною. А можливо, є й інша причина: я боявся, і не зовсім безпідставно, що, написавши про тебе більше, змушений був би розповісти дещо важливе й про себе самого, а це вийшло б за межі мого завдання. Отже, змалювати тебе так виразно, як воно вийшло б тільки з відстані, я, ще раз кажу, не зміг. З іншого боку, життя твого батька здалося мені так тісно пов’язаним з твоїм, що якби я захотів відокремити тебе від нього, то мусив би багато чого замовчати. А в письменника брехня починається вже там, де він мовчить.

Усе це я повинен сказати тобі щиро, так би мовити, у вічі, хоч усе-таки є небезпека, що цей лист ніколи не дійде до тебе. Я відчував, що мушу вибачитись перед тобою, не тому, що темою для своєї книжки взяв твоє життя, а навпаки: тому що надто мало зміг розповісти про тебе. Ти належиш до тих людей, яким не треба пояснювати, в чому полягає різниця між нетактовністю і звертанням до типових прикладів. Отже, я наперед знаю, що тебе ця книжка не обурить, а втішить — більше чи менше, залежно від того, наскільки вдалою виявиться моя спроба зобразити на прикладі двох людей різницю й подібність двох поколінь так, щоб це зображення не здавалося чимось більшим за приватний опис двох приватних життів. Адже індивідуальність твого батька була така сильна і, сказати б, така незвичайна, що її можна вважати типовою для покоління наших батьків. І я маю надію, що чимало читачів нашого з тобою віку впізнає в панові Ціппері, принаймні в багатьох його рисах, своїх власних батьків, так само як у тобі впізнає себе, як я сам упізнав у тобі себе. Так, щиро признаюсь: інколи мені здається, що я міг би бути тобою і стояти на сцені вар’єте, марно пробуючи заграти щось на скрипці. Хтозна, може, такі виступи, які за програмою щоразу уривають і з яких сміється публіка, краще б виявили мої невеселі стосунки з людьми, ніж ті вимучені слова, що ними я намагаюся промовити до публіки так само надаремне, як ти намагаєшся щось заграти. Твоєму фахові властива грубіша, зате виразніша символіка. Він символічний для нашого покоління, яке повернулось додому і якому не дають зіграти якусь роль, якусь сцену, якусь музичну річ на скрипці. Нас, любий Арнольде, ніколи не буде так легко зрозуміти, як ще можна було зрозуміти твого батька. Ми вижили один із десяти. Нас надто мало. Надто мало для такого світу, де шлях собі прокладає тільки вага маси, а не духовна енергія одиниці.