Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Я уявляв собі холодні кам’яні сходи і вистріпаний килимок, що досягав тільки до третього поверху, залізне поруччя і барвисті шибки в коридорі з білими інкрустованими зображеннями голих жінок, так званими символічними фігурами. Мені вчувався затхлий дух помешкань, які я минав, поки добирався до Ціпперів, запах гороху, людей і ліжок, я немов бачив картку на Ціпперових дверях: «Прошу добре стукати, дзвінок зіпсований» (скільки вже років він зіпсований?), — і темний передпокій, де ще від часів моєї ранньої молодості у стояк була вткнута парасолька, яку невідомо хто забув. Ми гралися тією парасолькою. Поступово з неї злізла матерія і стало видно її сухий сталевий кістяк.

І, нарешті, я уявляв собі Ціппера, «старого Ціппера». Він завжди був для мене старий, ще тоді, коли сам вважав себе молодим. То який же він став тепер! Як, мабуть, позеленів його чорний костюм, як посіріла його біла краватка і як розхиталася головка зі слонової кістки на його ціпку! Який він, мабуть, став лагідний до своєї дружини! Може, вони тепер живуть, мов пара старих голубів. Вони вже не можуть стріляти одне в одного отруйними стрілами, отрута перестала бути небезпечною або ж тіло звикло до неї. Чи Ціпперів брат ще приїздить до них на Великдень з Бразилії? Чи мешкає ще в їхньому салоні секретар Вандль?

Думка про те, що я скоро знов сидітиму в Ціпперовій їдальні, немов будила в мені якийсь давній гнітючий біль, що не відпускав мене протягом усього мого дитинства, наприклад, біль від спухлих мигдалин, завдяки якому все ж таки можна було безтурботно полежати кілька годин у ліжку. Я міряв час по багатьох невеселих змінах у Ціпперовому помешканні, по сумних наслідках зусиль, що завжди вдавали з себе радісних, по нездійснених надіях, колір яких від самого початку здавався штучним, ніби вони не були рожеві від природи, а тільки пофарбовані в рожеве, — міряв час, який для мене теж минав невідворотно. Скоро ось і я досягну того віку, в якому Ціппер був уже батьком, а мені й досі здається, наче я ходжу з Арнольдом до школи. Він сидить праворуч у кутку, за третьою партою.

Я відчував майже ніжність до старого Ціппера. Він добре до мене ставився й часто грався зі мною. Він казав: «Покажи-но руку. Ти подряпався. Ходімо до аптеки й чимось її помастимо». А коли ми від’їздили на фронт, він гукав нам услід: «Перемога під Любліном!». Усе, що він робив, було недоречне. Щоб помастити подряпану руку, він купував у аптеці зовсім не те що треба, і втішав нас перемогою, яка була нам ні до чого. Його жарти були не смішні, поважність справляла кумедне враження, його шанолюбство прагнуло до хибної мети, він був промовцем з поганою пам’яттю, столяром, не здатним нічого зробити, скрипковим майстром, що вмів грати тільки одну пісеньку, — та пісенька була сумна, а Ціппер, граючи її, ставав веселий. А проте мої дні були сповнені старим Ціппером. Арнольд часом позичав мені його.

Я пішов до Ціппера зранку, бо знав, що він, за давньою звичкою, об одинадцятій годині гуляє по місту, після обіду сидить у кав’ярні, а ввечері використовує свої безплатні квитки в кіно. Я був уже кроків за десять від будинку, коли побачив, як до чорного катафалка, що стояв на залитій жовтим сонячним промінням вулиці, занесли чорну труну. Потім двоє чоловіків у чорних циліндрах сіли на передок, один із них натяг віжки, і катафалк швидко поїхав геть.

Помер не хто інший, як Ціппер.

Мені про це розповів власник галантерейної крамнички. Тиждень тому пані Ціппер поїхала до свого брата в Брно. Ще вчора старий скаржився йому, власникові крамнички, що дружина чогось довго не повертається. Після такого щасливого подружнього життя навіть десять днів важко витримати самому. Ввечері він помер. О шостій ранку воротарка подзвонила на цвинтар. Ціппер помер тієї хвилини, коли він, як щовечора, хотів накрутити годинник — о, як добре я пам’ятаю той годинник! Він упустив його і впав сам. Так потім і знайшла його служниця.

Через три дні я був на його похороні. Пані Ціппер стояла біля могили й не плакала. «Вона вже давно вилила всі свої сльози», — подумав я. Члени різних товариств виголошували промови. Арнольда не було.

Я хотів через два дні піти до його матері й розпитати про нього.

Другого дня перед обідом я зустрів нашого з Арнольдом приятеля Едуарда П.

П. ніколи не ходив серединою вулиць, а завжди тримався ближче до стін і до узбіч. Худий, тихий, він нагадував тінь, що звільнилася від тіла, більше не шукає його і взагалі відмовилась від тілесного буття. Він ходив не тільки краєм вулиць, а й краєм подій. Був ніби їхнім обрамленням. Наче сам не належав до цього світу, а дивився ззовні на нього й на його справи.