Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Отож Арнольд вступив до оркестру в одній кав’ярні. Їм потрібен був не піаніст, а перша скрипка, щоб один раз протягом вечора виконати сольний номер у супроводі фортепіано. «Аве Марія» чи щось подібне. Вам знайомі ті урочисті паузи, коли світські люди ніяковіють, а дрібні міщани відчувають глибокий захват? Ви вже звернули увагу, як їм смакує кава під час сольних номерів? Потім дехто з них плеще в долоні і, на злість світській публіці, вимагає ще одного номера. Соліст вклоняється, але більше не хоче грати. Адже за другий номер йому не платять. Та диригент оркестру подає йому знак. Він підводиться й починає грати. Після другого номера вже ніхто не аплодує. Цього соло забагато навіть для дрібних міщан. Отже, соліст сідає, наче дістав ляпаса.

Ось таким солістом і став Ціппер.

Але те, що ви почуєте зараз, ще більше годиться для роману. Ходімо, треба випити кави, бо я вже не подужаю говорити. Старий Йоганн, кельнер, уперше за сорок років поїхав у відпустку. Отже, я не маю кредиту. Та ви мене пригостите.

У кав’ярні П. повів далі:

— Одного вечора до Ніцци приїхав славетний клоун Локк. Він навідався до кав’ярні саме тоді, коли Арнольд виконував соло. Під час перерви він підійшов до Арнольда й запросив його виступати разом з ним. Тепер Арнольд справжній музикант. Я ніколи не знав, куди приткнути його обличчя, а тепер знаю: безумовно місце йому у вар’єте.

Едуард П. дістав гаманець і вийняв з нього фотографію. То був Арнольд — у панталонах, вузенькому піджаку й світлому цупкому капелюсі з широкою стрічкою.

— Справжній Габіг! — несамохіть вигукнув я.

— О, ви тільки гляньте! — мовив П. — Гляньте на це обличчя! Воно дістало двадцять тисяч ляпасів. На ньому видно якийсь собачий смуток. Воно таке сумне тому, що не може розповісти, як йому сумно. Уявіть собі Арнольдів виступ. Він виходить на сцену, ні про що не здогадуючись, не знаючи, що в партері сидить публіка. На вигляд він дурень дурнем, із тих, що їм аби тільки було попоїсти й випити, і вони вже щасливі. Він хоче щось заграти на скрипці. Та коли починає грати, виходить другий клоун, упевнений, теж дурень, але шанолюбний, йолоп, який уже знає, що є публіка, директор, платня. Цей розумний дурень дає Арнольдові ляпаса. Арнольд на цей час устигає двічі потягти смичком. Але ті два звуки, які він видобуває зі скрипки, поки другий клоун його помітить, такі чисті, такі прекрасні, що кожному слухачеві стає шкода: нащо йому перебили? Вам знайома така сценка? Авжеж. Ви напевне вже бачили її. А ви знаєте, що Арнольдові якраз вистачає музичного хисту, щоб заграти ті два звуки справді прекрасно. Ось вам і роман.

— Я не бачу в цьому нічого, що годилося б для роману, — сказав я. — Навіть якби я змалював Арнольдове життя, то це був би не такий роман, як ви гадаєте. Крім того, мушу вам закинути, що такий кінець здається мені трохи штучним. Я б залишив Арнольда солістом у кав’ярні. І не міг би відділити його від батька.

— Правду кажете! — вигукнув П. — Ціппери нерозлучні. Пригляньмося тепер до батька. Це через нього Арнольд нещасний, якщо він і досі нещасний. (Але це вже другорядне питання.) Всі ми нещасні через своїх батьків. Це батьки покоління, яке воювало. Ох, якими ж вони були патріотами! Віддавали свої годинникові ланцюжки і обручки за залізо. Мого батька ніщо так не журило, як моя хвороба, бо через неї я не міг піти на війну. Згадайте лишень, хто влітку тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року протестував перед сербським посольством — ми чи наші батьки? А хто «оточував» ворога — щоправда, в казино? Після обіду, граючи в «шістдесят шість». Вас повантажили у вагон, мов вола, а ваш батько сказав матері: «Адже не кожна куля трапляє в ціль». Якщо вашого батька також забрали до війська, то він щонайбільше охороняв міст біля Флоридсдорфа.

Пригадайте лишень: ви повернулись додому, найнещасніше покоління нової доби. І що вийшло? Ваш батько встиг наплодити нових дітей із дівчиною, яка, власне, була призначена вам. Тільки-но ви опинилися вдома, як батьки знов посіли ті місця, з яких вони почали війну. Видавали газети, створювали громадську думку, вкладали мирні угоди, робили політику. Ви, молоді, були в тисячу разів мудріші, але втомлені, напівживі, вам треба було відпочити. Вам ні на що було жити. Однаково було, чи ви погинули, чи повернулися додому. І куди ж ви повернулися? До батьківської домівки!

Пригадайте ті жахливі батьківські домівки! Ви колись бачили бібліотеку Ціпперів? Я часто грався тими томами. Там були три чудово оправлені річники «Новітніх часів», «Німецька книжка для хлопців», «Сурмач із Зекінгена» — що за література! Пригадуєте їхній комод? У нас удома є такий самий. Навіть стоячи за метр від нього, я боюся його гострих країв. Смертельно небезпечні меблі! А та деренчлива люстра з електричними свічками, зробленими з порцеляни, але так, ніби вони з воску! А календарі, повішені над письмовим столом, щороку нові! А газети з передовими статтями! Мій батько ще й нині не засне, коли не дізнається, що «він» сказав. «Він» — це абсолютний він, схований за передовою статтею. «Він» перебуває там, де все знають, «він», власне, такий самий дурний дрібний міщанин, як і його читач.