Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Ковач поклав монокля на стіл. Здавалося, він і не чув слів Хойницького. «Я знаю те, що я знаю», — як завжди, думав барон. Часом він так і казав.

Хоча Ковач був безневинним, а подеколи навіть щирим молодиком, я не міг його терпіти. Попри те я щиро намагався ставитися до нього приязно. Я мучився саме від того, що не хотів його скривдити, і на те була своя причина: я був закоханий у сестру Ковача. Звали її Елізабет, і мала вона дев’ятнадцять років.

Довгий час я намарне боровся з тим коханням, не так тому, що воно видавалося мені небезпечним, як тому, що побоювався прихованих насмішок своїх скептиків-друзів. Тоді, незадовго до великої світової війни, хвилею піднялася презирливо-іронічна пиха, пусте захоплення так званим декадансом, вдаваною, начебто надмірною втомою і безпідставною знудженістю. В тій атмосфері спливли мої найкращі роки. Там не було місця почуттям, а пристрасті були заборонені. Правда, траплялись у моїх друзів короткі, незначні «інтрижки», жінки, що їх залишаєш, часом навіть позичаєш, ніби пальто; жінки, що їх забуваєш, наче парасолю, або ж навмисно полишаєш, мов який набридлий згорток, і вже на нього не озираєшся, боячись, щоб хтось тобі, бува, його не повернув. У товаристві, де я крутився, кохання вважали за оману, заручини були чимось на кшталт апоплексії, а шлюб правив за якусь болячку. Ми були молоді. Одруження здавалося нам неминучою життєвою подією, проте ми думали про нього, немов про склероз, який вочевидь має наступити років у двадцять чи тридцять. Я мав не одну нагоду лишитися наодинці з якоюсь дівчиною, попри те, що тоді, якби юна дама залишалася в чоловічому товаристві без певного доречного, а то й, просто кажучи, законного приводу довше години, то це викликало б підозру. Та я не квапився скористатися такими нагодами. Хапатися за всі я не міг, бо, як уже було сказано, соромився друзів. Звичайно, я найретельніше стежив за тим, щоб мого почуття ніхто не постеріг, і часто страхався, щоб ніхто з мого кола нічого, бува, не провідав, та і я сам, чого доброго, себе не виказав. Коли я знагла забігав до своїх друзів, вони раптом замовкали, наводячи мене на думку, що перед моїм приходом ішлося саме про моє кохання до Елізабет Ковач, і я смутнішав, ніби пійманий на гарячому, наче в мене виявили якусь жахливу таємну болячку. Проте в ті нечисленні години, коли я з Елізабет був сам на сам, мені здавалося, ніби я відчуваю всю безглуздість і навіть нахабність кпинів моїх приятелів, їхнього скепсису і їхнього зарозумілого «декадансу». Але водночас мене по-своєму мучило сумління: я закидав собі, що зраджую святі принципи моїх друзів. Тож у певному розумінні я жив подвійним життям і почувався при цьому негаразд.

Елізабет була тоді гарна, струнка й ласкава і, безперечно, мені подобалася. Мене зворушував найменший, найнепомітніший її жест і вчинок, адже я гадав, що кожен порух її руки, кожен уклін, похитування ніжкою і навіть гладенька спідниця, шурхіт вуалі, що ледь помітно повзе вгору, ковток кави з філіжанки, несподівана квітка на сукні, рукавичка, скинута з руки, — все те безпосередньо стосувалося мене, і тільки мене. Авжеж, із деяких прикмет, які на той час можна було назвати «сміливим заохоченням», я, як мені здавалося, міг виснувати, що ніжність, з якою вона позирала на мене, ласка, з якою нібито ненароком, випадково торкалася моєї руки чи плеча, конче обіцяли щось більше, витонченіші, приємніші пестощі, якими дівчина обдарувала б мене, якби я лише захотів. То був переддень свята, прихід якого тобі гарантує точність календаря. Елізабет мала густий і ніжний голос. (Не терплю чітких і високих жіночих сопрано.) Її голос нагадував мені якесь приглушене, здавлене, невинне, але важке туркотання, дзюрчання підземного джерела, неясний перестук далеких потягів, який часом чуєш ночами, і завдяки тій глибині голосу будь-яке, навіть найбанальніше слово набувало вагомої, повної сили якоїсь давньої, не зовсім зрозумілої, зниклої, однак знайомої, рідної, чутої, певне, в снах прамови.

Коли я був не з нею, коли повертався у товариство своїх друзів, то в першу мить намагався розказати їм про Елізабет; авжеж, я намагався навіть мріяти про неї. Проте, дивлячись на їхні стомлені, напівсонні і глузливі обличчя, зауважуючи очевидний і навіть настирливий сарказм, жертвою якого я не тільки не боявся впасти, а й сам був завжди готовий до нього долучитись, я раптом відчував якусь дурну, мовчазну сором’язливість, а ще за кілька хвилин занурювався в ту декадентську високодумність, пропащими і гордими синами якої були всі ми.