Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Музику граф любив понад усе, тому мені здалося доречним потурбувати його, щоб він підтримав юного Райзіґера. Він дав слово, що спробує залагодити все вже наступного дня. Його готовність допомогти була такою негайною, аж мені почало дошкуляти власне сумління, і я запитав графа, чи не хотів би він спершу прослухати юного Райзіґера, перше ніж опікуватися ним. Але, почувши таке, граф розхвилювався.

— Далебі, ви знаєте своїх словенців, — мовив Хойницький, — а я знаю галицьких жидів. Батька звати Манес, і в нього, як ви мені казали, є фіакр. Сина звуть Ефраїмом, і цього мені досить. Я цілком певен, що у хлопця є талант. Я знаю те завдяки своєму шостому чуттю. Мої галицькі жиди можуть усе. Ще років десять тому я їх не терпів, а тепер люблю, бо ті «картопляні мізки» пройнялися антисемітизмом. Я мушу лише довідатися, що за люди обіймають відповідні посади, хто з них антисеміт. Бо я не хочу дратувати їх малим Ефраїмом, а з собою візьму ще й старого. Сподіваюся, зовні він схожий на справжнього єврея.

— Він носить короткий каптан, — відказав я.

— Гаразд, гаразд, — сказав граф. — Це моя людина. Знаєте, я не патріот, але своїх земляків люблю. Вся країна, навіть батьківщина — то щось абстрактне. А земляк — річ конкретна. Не можу ж я любити всі ниви і лани, всі ліси, всі болота, всіх поляків і полячок. Тільки якесь одне поле, один лісок, одне болото, одну людину: la bonheur [8] На щастя (фр.). ! Це я бачу, це я розумію, це промовляє до мене рідною мені мовою, саме це одиничне стає для мене втіленням близькості. Зрештою, є люди, яких я називаю земляками, хоч вони народилися в Китаї, Персії, Африці. До декого я прихиляюся з першого погляду. Мати справжнього земляка — то ласка, дарована небесами. Крім того, він ще й народився там, де і я: á la bonheur. Але останнє — лише гра випадку, тоді як перше — доля.

Він підняв склянку і вигукнув:

— Хай живуть мої земляки, земляки з усіх усюд!

За два дні я направив до нього у готель «Кремзер» візника Манеса Райзіґера. Манес ніяково сидів на краєчку стільця, нерухоме велетенське чорне створіння. Був він не схожий на себе, ніби його при нагоді підмінили кимось іншим, і хтось чужий, а не він щулився тепер на краєчку, наче йому не змога вмоститися зручніше, зайняти все сидіння. Крім двох фраз, які він час од часу повторював попри їхню недоладність, як-от: «Я прошу, панове!» і «Дякую дуже, панове!», він нічого не говорив, та й розумів, здавалося, вельми небагато. Натомість Хойницький не замовкав, описуючи Золочів його мешканцеві Манесу: адже граф знав усі куточки Галичини.

— Тож завтра в одинадцятій ми цю справу владнаємо, — мовив він.

— Дякую дуже, панове! — розчулився Манес.

Однією рукою він зняв капелюха, а другою — трохи підняв шапчину на голові. Тоді ще раз вдарив чолом біля дверей, які йому миттю відчинив придверник, усміхнувся до нього і щез.

І справді: за кілька тижнів юного Ефраїма Райзіґера прийняли до консерваторії. Хлопець прийшов до графа Хойницького подякувати. Був тоді у готелі Хойницького і я. Юний Ефраїм дивився тоді на графа майже похмуро, а коли дякував, то здавалося, ніби за щось докоряє. Розмовляв він польською мовою, і завдяки своїй словенській я розумів лише кожне третє слово. Проте з виразу графового обличчя і його поглядів я бачив, що виклична і зарозуміла поведінка хлопця йому подобається.

— Он воно як! — мовив він, коли юнак пішов.

— У нас в Галичині люди не кажуть комусь «Дуже дякую!», скорше навпаки. Горді люди галицькі жиди! Вони живуть переконані, що їм належать всі привілейовані місця. З тією самою величною незворушністю, з якою реагують на град каміння та образи, вони сприймають і прихильність, і ласку. Всі інші обурюються, коли їм чинять кривду, і впокорюються, коли до них ставляться добре. Лише моїх польських євреїв не обходять ні зневага, ні милість. Це своєрідні аристократи, бо прикметна риса аристократії — передусім незворушність; ніде я не бачив незворушності більшої, ніж у моїх польських євреїв!

Він вимовив «моїх польських євреїв» таким тоном, яким часто казав мені «мої статки», «мій Ван Гог», «моя колекція інструментів». Я ясно відчував, що почасти і євреїв він шанує лише тому, що вважає їх своєю власністю. Наче вони з’явилися в Галичині не з Божої волі, а граф особисто загадав Отцеві небесному їх зліпити, як зазвичай замовляв перські килими у відомого негоціанта Поліцера, папуг — у італійця Скапіні, а рідкісні старовинні інструменти — в скрипкового майстра Ґросауера. І з тією самою охайністю, обачливою шляхетністю, з якою він дбав про килими, пташок й інструменти, ставився граф і до своїх євреїв, тож уважав за природний обов’язок написати листа батькові талановитого хлопця Манесові Райзіґеру, аби повідомити, що юнака зарахували до консерваторії. Хойницький побоювався, що візник Манес сам, може статися, припхається до нього з подячним листом.