Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Утім, візник Манес Райзігер і в голову собі не клав писати якогось там подячного листа; йому було несила збагнути милість долі, яка всміхнулася йому і його синові в особі графа Хойницького і моїй, радше він гадав, що Ефраїм мав такий грандіозний талант, що Віденська консерваторія почувалася на сьомому небі, дізнавшись, що у її лави увіллється такий талант. За два дні він зайшов до мене і почав розмову такими словами:

— Якщо хтось щось може в цьому світі, то він це зробить. Я завжди казав те своєму синові Ефраїму. Так воно і вийшло. Ефраїм — мій єдиний син. А як божественно він грає на скрипці! Попросили б ви його колись щось зіграти. Але він гордий. Хтозна, чи зіграє!

Він говорив так, ніби я мав подякувати візникові Манесу за те, що мені пощастило здобути для його сина місце в консерваторії.

— У Відні мені вже нічого не треба, — провадив він далі, — завтра їду додому.

— Ви повинні, — мовив я йому, — зайти ще до графа Хойницького подякувати йому від себе.

— Чудовий пан граф! — вдячно вигукнув Манес. — Піду з ним попрощаюсь. А він уже чув, як грає мій Ефраїм?

— Ні! — відказав я. — Для цього ви мали його попросити!

Потяг візника Райзіґера відходив опівночі, а о восьмій він зайшов і звернувся до мене з проханням, інакше кажучи, майже звелів мені повести його в готель до графа Хойницького.

Гаразд, я повів його туди. Хойницький був удячний і сливе у захваті. Авжеж, він навіть розчулився.

— Як чудово, — зауважив граф, — що він прийшов до мене подякувати. Я ж вам казав: ось такі наші жиди!

Наостанку він подякував візникові Манесу за те, що той дав йому змогу підтримати одного з геніїв цього світу. Здавалося, наче граф Хойницький років десять чи двадцять тільки й чекав на сина Манеса Райзіґера і ніби нарешті здійснилася його найзаповітніша, найпотаємніша мрія. На знак щирої вдячності граф навіть запропонував Манесові Райзіґеру гроші на зворотну дорогу. Візник відмовився, проте запросив нас удвох приїхати до нього. Сказав, що має будинок, три кімнати, кухню, стайню для кобили і садок, де стоять фіакр і сани. О, він не якийсь там бідний візник. Він заробляє аж п’ятдесят крон на місяць. Якби ми лише захотіли приїхати, то велося б нам у нього не зле. Він уже подбає про те, щоб нам нічого не бракувало.

Не забув він і нагадати Хойницькому та мені, що ми зобов’язані піклуватися про його сина Ефраїма.

— Про такого генія слід дбати! — мовив він на прощання.

Хойницький пообіцяв йому опікуватись юним Райзігером, як і те, що наступного літа ми неодмінно виберемось у Золочів.

Тут, у цьому місці оповіді маю з’ясувати одне важливе питання, що його я, засівши за книгу, думав обминути. Йдеться не про що інше, як про релігію.

У Бога я не вірив, як і мої друзі, як усі мої друзі, тому ніколи не ходив на служби. Хіба що доводив свою матір до церковних дверей, бо мати, хоч і теж в Бога не вірила, проте була, як то кажуть, «прагматичкою». Церкву тоді я просто-таки ненавидів. Я вже й не знаю, за віщо, адже тепер я вірю в Бога. Була то, так би мовити, «мода».

Я згорів би від сорому, коли б мені довелося сказати своїм друзям, що я ходжу до церкви. Вони не мали якоїсь справжньої ворожості щодо релігії, радше то була певна зарозумілість, небажання вшановувати традиції, серед яких виросли. Хоча мої друзі і не хотіли відмовлятися від найістотнішого в тих традиціях, вони — а з ними і я — повстали проти форми традицій, не знаючи, що справжня форма тотожна сутності і що розділяти їх — велика дитинність. Сказано: «велика дитинність», проте тоді ми саме такими й були — по-дитячому легковажними. Над келихами, які ми, веселі і пустотливі, завзято перехиляли, вже схрестила свої кощаві руки невидима смерть. Та ми не відчували її, ту смерть. Не відчували, бо не знали Господа. Єдиним серед нас, хто дотримувався релігійних форм, був граф Хойницький, проте не через власну побожність, а завдяки тому переконанню, що шляхетність зобов’язує його дотримуватися релігійних заповідей. Решту з нас, тих, хто зневажав релігію, граф уважав за напіванархістів. «Тільки римська церква, — полюбляв він казати, — дає і зберігає форму в цьому гнилому світі. Авжеж, можна сказати, що вона дарує форму. Замикаючи в догмах, ніби в якомусь залізному палаці, традиції так званої прадідівської спадщини, вона віднаходить і дарує своїм дітям свободу довкола і за межами того палацу, що має широкий просторий двір, аби вибивати недбальство, прощати заборонене, вести вперед і напучувати. Визначаючи гріхи, вона ті гріхи вже прощає. Церква аж ніяк не вважає, що є люди без вад: саме в цьому її найвища якість. Своїх бездоганних дітей вона підносить до святих. Тому й каже, що кожна людина грішна. Так, вона допускає гріховність такою мірою, якою безгрішних істот уже не вважає за людей, — вони стають блаженними або святими. Цим римська церква засвідчує свою найшляхетнішу тенденцію — відпускати гріхи, прощати. Немає нічого шляхетнішого за прощення. І подумайте, що немає нічого ницішого за помсту. Не існує шляхетності без великодушності, як не існує жадоби помсти без ницості».