Iван Нечуй-Левицький - Афонський пройдисвiт

Отець Єремiя тихiсiнько закрався до стiльчика, взяв його у руки, приставив до груби, вилiз на стiлець i без найменшого шелесту одчинив дверцi в каглi. Пiднявши верхню покришку в каглi, вiн почав виймати звiдтiль свiй скарб, загорнутий в стару хусточку. Здавалось, нiби то порався не чернець, а якась тiнь, так крадькома й тихо вiн зробив усе дiло, неначе сам у себе крав грошi.

Єремiя злiз з табурета, розв'язав хусточку, вийняв звiдтiль сувої асигнацiй i почав розкладати їх по столi. Одiбравши в одну купу старi, обстрьопанi в руках селян бумажки, вiн поклав їх на столi; у другу купу поскладав новiсiнькi лиснючi бумажки. Тодi вiн розгорнув бiлий вузлик i витяг звiдтiль з десяток червiнцiв та старих срiбних карбованцiв i розсипав їх по бiлiй скатертинi. Червiнцi та карбованцi заблищали проти ясного свiтла. Єремiя полiчив грошi.

- Усi, дякувати господовi милосердному! Усi до одного рубля! Оце тисяча обстрьопаними, старими бумажками… Та й заялозили ж їх дiди та баби! Неначе в ротi пожували. А оце сотенька новiсiнька! Усi цiлi, хвалити ласку отця небесного.

Отець Єремiя одiйшов од стола й мовчки милувався своїм скарбом, а найбiльше блиском червiнцiв…

За дверима зашелестiв келiйник. Єремiя здригнувся, почав голосно читати молитви.

- Слава тобi, боже наш! Слава тобi, царю небесний, утiшителю… - молився Єремiя й накинув хусточку на свiй скарб… Єремiя важко зiтхнув, неначе живцем лiз на небо, i усе молився: вiн знав, що келiйник не увiйде до його тодi, як вiн стоїть на молитвi.

Шелест за дверима стих. Єремiя зав'язав у хусточку новi асигнацiї та червiнцi i знов поклав їх у каглу мiж двома покришками. Тисячу рублiв старими асигнацiями вiн сховав у скриню на саме дно.

"Нащо це я переклав тисячу в скриню? Чом не сховав усiх у каглу? Це нечистий, а не я, володав моїми руками, водив моєю думкою. Я, здається, не того хотiв… Я хотiв, здається, усi грошi заховати в каглi… Ага! Здається, думав… може, позичу тисячу за проценти… та щоб недалеко завтра шукать. Нi, я так не думав! Нi, не позичу зроду-звiку! Я цього не хочу…" - ворушилися думки в головi Єремiї, i вiн усе стояв серед келiї, неначе став з якогось дива соляним стовпом.

Уже й пiвнiч минула, а Єремiя стояв на одному мiсцi й думав. Вдарив дзвiн на дзвiницi дванадцять. Гук дзвона неначе розбудив його, як од сну. Вiн роздягся, лiг на убогу тверду постiль, але сон утiк од його очей.

Купець стояв перед ним, мов живий, i ласкавими очима манив його й дражнив: "Дай грошi! Наростуть удвоє, втроє…"

"Не дам, не позичу!" - думав Єремiя.

"Дай! Позич! Будеш багатий! Грошi виростуть, як дерево лiтом, - знав наче говорила до його й надила тiнь купця.

"Спокушає нечистий! Це вiн отут стоїть в моїй келiї й дражнить мене… Ой, господи, спасителю мiй! Оджени од мене лукавого i всiх янголiв його!" - молився Єремiя й хрестився; вiн перекидався на обидва боки, знов молився.

А молитва не проганяла спокусливої думки… Перед свiтом Єремiя задрiмав. Йому привидiлась якась мара, нiби серед келiї стоїть сатана з рогами, з хвостом, чорний, як Копронiдос, з такими ж здоровими очима. Сатана вищирив зуби… витрiщив очi; з рота запашiв жар; висолопився червоний довгий язик; зуби здоровi, ще й гострi, а в зубах блищать червiнцi… I сипляться з рота, i падають без шелесту на пiдлогу на купу. А золота купа з червiнцiв усе росте, збiльшується, пiднiмається аж до стелi.

Задзвонив дзвiн на утреню. Єремiя кинувся, пiдвiвся. В хатi блищав тихий раннiй свiт.

"Спаси мене, сине божий! Завiвся нечистий у моїй келiї. А все через того купця. Доки його не було, доти я жив собi тихо, в мирi, молився богу, не знав нiякої спокуси. А тепер… Ох, як неспокiйно стало, важко на душi! Спокою мiй, де ти дiвся? Молитво моя, де ти подiлась? Мабуть, янгол мiй оступився од мене…"

Єремiя вмився, вбрався, вийшов на алею. Свiже здорове повiтря обвiяло його гаряче лице. Вiн став бадьористий, кремезний. Думки пiшли спокiйнiше, помiрнiше. Увiйшов вiн у церкву, став на своєму мiсцi у формi i зараз кинув оком на чудовний образ. Купця перед образом не було. Вже й утреня йшла до кiнця, а купець не прийшов. Єремiя сливе усю утреню тiльки й думав за купця; молитва не йшла йому на серце, бо серце неначе зачинилось i замерло для молитви.

"Шкода, що не прийшов… Жаль! - думав Єремiя. - Може, вже бiльше й не прийде! Шкода! Погано я зробив, що не позичив йому грошей. Був би забагатiв. Посипались би тисячi за тисячами. Само щастя лiзло у руки. А тепер…"

Єремiя незчувся, як скiнчилася утреня.

Задзвонили в дзвiн на службу божу. Копронiдос знов не прийшов до церкви. Єремiя поглядав на порожнє купцеве мiсце, скривився й трохи не заплакав. Того, що правилось у церквi, вiн не чув i слова.