Ернест Хемінгуей: Райський сад

— І таки вимела,— мовив Девід.

— Тепер ти зможеш знову взятися до повісті, і ніщо тобі не заважатиме,— сказала Кетрін.— От завтра зранку сідай і пиши.

— Авжеж,— зронив Девід.

— Я рада, що ти повівся розважливо,— говорила далі Кетрін.— Ти ж сам не розумів, які вони були нікчемні, ті оповідання. Я мусила тебе переконати.

— Ти не могла залишити хоч оте одне про Кібо, яке тобі сподобалось?

— Я ж тобі казала: я не могла знайти його. Але як хочеш, то напиши його наново, я переповім тобі все дослівно.

— Ото буде оповідання!

— А таки буде. Ось побачиш. Хочеш, зараз же й почнемо? Ми це зможемо, аби тільки ти захотів.

— Ні,— відказав Девід.— Тільки не зараз. А чом би тобі самій і не написати його?

— Писати оповідання я не вмію, Девіде. Ти ж знаєш. Але переповісти тобі оте одне зможу коли завгодно. А інших тобі не так жаль, еге ж? Вони справді були нікудишні.

— Навіщо ти все-таки це зробила?

— Щоб допомогти тобі. Ти зможеш поїхати в Африку й написати їх наново, подивившись на все очима зрілої, дорослої людини. Місцевість там навряд чи дуже змінилася. Та як на мене, то краще б тобі написати про Іспанію. Ти сам казав, що іспанська природа схожа на африканську, а до того ж і говорять там людською мовою.

Девід налив собі віскі, знайшов пляшку «Перр'є», відіткнув її і долив у склянку трохи води. Йому пригадалось, як одного дня дорогою до Ег-Морта вони проїжджали повз заводик у долині, де розливали в пляшки оцю мінеральну воду «Перр'є», і як...

— Облишмо балачки про письменство,— мовив він до Кетрін.

— Чому ж, мені цікаво,— сказала вона.— Тільки творчість має бути позитивною і мати здорову мету. Ти так добре писав, поки не погруз в отих оповіданнях. Найгірше в них — це бруд, мухи, жорстокість, дикунство. А ти мало не молився на всі ті страхіття. Згадай-но оте жахливе оповідання про різанину в кратері й бездушність твого батька.

— Може, не будемо про це говорити? — мовив Девід.

— А я хочу говорити,— відказала Кетрін.— Я хочу, щоб ти зрозумів, чому треба було спалити ті оповідання.

— Ти напиши, а я прочитаю,— сказав Девід,— Зараз я волів би про це не чути.

— Не можу я написати, Девіде.

— Зможеш.

— Ні. А от сказати б те, що я думаю, комусь іншому, хай би записав,— мовила Кетрін.— Якби ти був до мене добріший, то й сам записав би. Якби, кохав мене по-справжньому, тобі хотілося б це зробити.

— Єдине, чого мені зараз хочеться, це вбити тебе,— сказав Девід.— І не зроблю я цього тільки тому, що ти ненормальна.

— Ти не смієш так розмовляти зі мною, Девіде.

— Он як?

— Так, не смієш. Не смієш. Ти мене чуєш?

— Я тебе чую.

— То знай, що ти не смієш казати такі речі. Не смієш казати мені таку гидоту, чуєш?

— Чую,— мовив Девід.

— І не смій такого казати. Я цього не потерплю. Я розлучуся з тобою.

— Буду дуже радий.

— Тоді я залишуся твоєю дружиною і ніколи не дам тобі розлучення.

— Ну й чудово.

— Я зроблю з тобою що тільки захочу.

— Ти вже зробила.

— Я уб'ю тебе.

— А мені начхати,— сказав Девід.

— Навіть у таку хвилину ти не можеш відповісти пристойно.

— А як відповісти пристойно в таку хвилину?

— Сказати, що тобі дуже жаль.

— Гаразд,— мовив Девід.— Мені дуже жаль. Дуже жаль, що я зустрів тебе. Дуже жаль, що одружився з тобою...

— Мені теж.

— Помовч, будь ласка. Розкажеш комусь, хто зможе це записати. А мені дуже жаль, що твоя мати зустрілася колись із твоїм батьком і що вони зачали тебе. Дуже жаль, що ти народилась і виросла. Дуже жаль, що стільки всього між нами було, і доброго й поганого...

— Неправда.

— Так,— сказав він.— Замовкаю. Я й не збирався виголошувати промову.

— Єдине, чого тобі справді жаль, то це самого себе.

— Можливо,— сказав Девід.— Але, чорт забирай, Відьмо, навіщо ти їх спалила? Мої оповідання...

— Я повинна була це зробити, Девіде,— відказала вона.— Шкода, що ти не розумієш.

Насправді він усе розумів і до того, як запитав її, отож запитання було суто риторичне, і він це усвідомлював. Він не любив риторики й не довіряв тим, хто до неї вдавався, і тепер почував сором, бо й сам скотився до цього. Він повільно пив віскі з «Перр'є» і думав, яке то хибне твердження: зрозуміти означає пробачити,— і чимдуж силкувався взяти себе в руки, так само серйозно, як у минулі дні, коли разом з механіком і зброярем перевіряв літак, його мотор і кулемети. Тоді в цьому не було особливої потреби, бо ті двоє робили своє діло досконало, але в такий спосіб йому вдавалося більш ні про що не думати, і це, говорячи сентиментальною мовою, приносило розраду. А тепер така потреба була, бо коли він сказав Кетрін, що ладен убити її, то висловився цілком щиро й аж ніяк не риторично. Його брав сором за всі ті слова, які він виголосив після цього признання. Одначе єдине, що він міг удіяти, отак щиро признавшись, це взяти себе в руки, так щоб у разі чого не втратити самовладання. Він знов налив собі віскі з «Перр'є» і спостерігав, як виникають і лопаються малесенькі бульбашки. «А нехай їй сто чортів»,— подумав він.