Ернест Хемінгуей - Райський сад

— Ось там, у бухточці, й побачить,— відказала Маріта.— Вийди, Девіде, прошу тебе.

Девід вийшов і, не озираючись, причинив за собою двері. Він почув, як Маріта щось тихо говорила, а Кетрін сміялася. Перейшовши кам'яними плитами до чільного входу готелю, він звернув погляд на море, звідки вже повівав легкий вітрець. На голубій морській гладіні чітко, неначе вигравіювані, вирізнялися обриси трьох французьких есмінців і крейсера, що рухались у бойовому порядку, виконуючи якийсь маневр. Кораблі були далеко в морі й з такої відстані мали вигляд пласких розпізнавальних силуетів на таблицях, але потім, наддавши ходу, почали змінювати порядок, і тоді стало видно білі смужки, що виникали спереду під бортами. Девід стояв і дивився, аж поки до нього підійшли жінки.

— Ну годі злоститися, прошу тебе,— мовила Кетрін.

Обидві були вдягнені по-пляжному, і Кетрін поставила на залізний стілець сумку з рушниками та халатами.

— Ти теж їдеш? — спитав її Девід.

— Якщо ти вже не сердишся на мене.

Він промовчав і став знову дивитися на маневри кораблів. Ось іще один есмінець круто повернув, виходячи із строю, і від його форштевня зав'юнилася назад біла смужка піни. Швидко обминаючи решту кораблів з флангу, він пустив дим, і за ним потягся, поширюючись на всі боки, великий чорний шлейф.

— То ж був усього лише жарт,— провадила Кетрін.— Згадай-но, як ми з тобою колись жартували. Хіба ще так!

— Що вони там роблять, Девіде? — спитала Маріта.

— По-моєму, це протичовнові маневри,— сказав Девід.— Можливо, вони діють спільно з підводними човнами. Це, певно, кораблі з Тулона.

— Вони були й у Сен-Максімі чи Сен-Рафаелі,— мовила Кетрін.— Я бачила їх там цими днями.

— Тепер, за димовою завісою, я вже й не доберу, що вони роблять,— сказав Девід.— Мабуть, там є ще кораблі, яких нам не видно.

— А онде й літаки,— озвалася Маріта.— Які гарні, правда ж?

То були малесенькі й зграбні гідроплани — трійка їх вихопилася з-за мису й пішла низько над водою.

— Коли ми жили тут на початку літа, на Поркероллі влаштували навчальні стрільби, ото був жах,— сказала Кетрін.— Аж шибки бряжчали. Як ти гадаєш, Девіде, вони скидатимуть глибинні бомби?

— Не знаю. Якщо там у них справжні підводні човни, то навряд.

— Можна й мені на пляж, ну можна, Девіде? — спитала Кетрін.— Ось я вже скоро поїду, тоді будете собі купатися вдвох скільки вам заманеться.

— Я ж запрошував і тебе,— відповів Девід.

— І то правда,— мовила Кетрін.— Запрошував. То їдьмо й будьмо друзями, і всім буде добре. А якщо ті пілоти підлетять ближче до берега, то побачать і нас у нашій бухточці й теж потішаться.

Гідроплани й справді пролетіли понад самим берегом. На той час Девід з Марітою запливли далеко в море, а Кетрін лежала й засмагала. Оглушливо ревнувши потужними моторами «рона», три ланки по три літаки пронеслися над бухточкою і зникли в напрямі Сен-Максіма.

Девід і Маріта припливли назад і сіли на пісок поруч із Кетрін.

— Вони на мене й не глянули,— сказала Кетрін.— Мабуть, дуже серйозні хлопці.

— А ти чого сподівалася? Що тебе фотографуватимуть з повітря? — спитав Девід.

Маріта, що майже не озивалася, відколи вони вирушили з готелю, і тепер мовчала.

— Ото сміху було, коли Девід ще жив зі мною по-справжньому,— звернулася до неї Кетрін.— Пригадую, як мені подобалося все те, що й йому. І тобі теж, Спадкоємице, треба навчитися поділяти його уподобання. Звісно, якщо вони в нього ще залишились.

— Залишились, Девіде? — спитала Маріта.

— Він розбазарив усе на оті свої оповідання,— сказала Кетрін.— А колись мав багато чого за душею. Та я думаю, Спадкоємице, тобі до вподоби те, що він тепер пише.

— Так, до вподоби,— відказала Маріта. Вона не дивилася на Девіда, а сиділа, втупивши погляд у море, проте він бачив її проясніле засмагле обличчя, мокре після купання волосся, принадну гладеньку шкіру й усе її гарне тіло.

— От і добре,— ліниво мовила Кетрін, так само ліниво зітхнула й знову лягла на халат, розісланий на ще теплому від сонця піску.— Бо це все, що тобі дістанеться. Колись він робив і чимало іншого, і все у нього чудово виходило. Цікаве було життя, а тепер йому в голові тільки Африка, отой його п'яничка батько та ще газетні вирізки. Його дорогоцінні вирізки. Він уже показував тобі ті вирізки, Спадкоємице?

— Ні, Кетрін,— відповіла Маріта.

— То покаже,— не вгавала Кетрін.— Одного разу в Гро-дю-Руа він спробував прилучити до них і мене, але я швидко дала йому відкоша. Їх там у нього сотні, і майже всі з фотографіями, причому фото скрізь те саме. Їй-богу, це ще гірше, ніж тягати за собою непристойні листівки. Я думаю, він перечитує їх наодинці із собою і зраджує мене з ними. Мабуть, просто в кошик для сміття. Без кошика він жити не може. Сам казав колись, що то найпотрібніша письменникові річ...