Iван Карпенко-Карий - Мартин Боруля

А поки-то я на цей шлях вибрався, то чим не був? Був i писарем в пiтейнiй конторi, був обер-об'їждчиком, був прикащиком по економiях, держав биржу в городi, служив у маклера, - скрiзь важко! I роботи до бiса, i користi мало, а тiлько схибив дерощот, i бiгай, шукай мiсця… Зробився я сам хазяїном: купив машину, одкрив фотографiю… Хлiб не важкий, i на первих порах копiйчина гарна стала перепадать; коли ж i тут бiда: усi патрети виходили без очей! Приняв я у компанiю лабаранта Плащинського, i як ми не билися - не виходять очi. Усе як слiд, а очей нема… Плащинський i очi добре од руки навчився робить, а дiло не пiшло. Скасував я свою фотографiю i взявся за повiренничество - пiшло як по маслу. От i тепер: дiло Борулi веду протiй Красовського, а дiло Красовського протiв Борулi. їздю на своїх конях по просителях, - i коней годують, i мене годують, i фурмана годують, i платять!.. Наберу дiл доволi, приїду в город, пiду до столоначальника, до того-таки самого, щ,о й дiла послi буде рiшать, i вiн менi напише, що треба, а я тiлько пiдпишу, якщо маю довiренность, а нi, то однесу пiдписать просителю. Апеляцiю треба - так саме: той же, що рiшав дiло, i апеляцiю напише, а коли дiло замисловате - вдаришся до секретаря. Мало чим дорожче заплатиш. Нарештi: чи виграв, чи програв, а грошики дай! Живи - не тужи! Все одно що лiкар: чи вилiчив, чи залiчив - плати!

Входе Мартин.

Мартин (дає грошi). Я вже на вас покладаю всi свої надiї.

Трандалєв. Не турбуйтесь - докажемо! Ну, прощайте.

Чоломкаються i цiлуються.

Якщо буде нове дiло, то дайте звiстку, я приїду; а може, и сам заверну. (Пiшов.)

Мартин, а потiм Степан.

Мартин. Дiловий чоловiк! Нема розумнiшої служби, як гражданська! Здається, якби мене опредiлив був покiйний папiнька на гражданську, то вийшов би первий чиновник! Коли ж покiйний i не думав про це - все дбав про хазяйство. Пасiка, чумачка голову йому заморочили, а тепер другий свiт настав: треба чина, дворянства; а поки-то вилiзеш в люде, станеш на дворянську ногу, то багато клопоту! От сина опредiлив у земський суд, та ще мало знає, не натерся, а, бог дасть, натреться, тодi повiреного не треба - самi всi iски поведем! Коли б ще дочку пристроїть за благородного чоловiка. Щось Степан менi казав про одного чиновника… Треба з ним побалакать.

Входе Степан.

Степан. Я вже зiбрався, папiнька, в дорогу.

Мартин. От зараз конi запряжуть, та й з богом! (У дверi.) Омелько! Запрягай коней, та натачанку пiдмазать не забудь! Я хотiв з тобою ще побалакать про того… як його? От що був у нас з тобою на масницi…5 А, дай бог пам'ять… чиновник. На гитарi добре грає.

Степан. Нацiєвський.

Мартин. Еге-ге! Нацiєвський! Ти, здається, казав, що йому Марися уподобалась?

Степан. Вiн питав мене, чи багато за нею приданого дасте, то, певно, уподобалась.

Мартин. А вiн же сам має який чин чи так ще - канцелярист?

Степан. Нi, вiн уже губернський секретар6.

Мартин. О, чин має немалий!

Степан. Давно веде iсходящу.

Мартин. Iсходящу? А що то за штука та iсходяща?

Степан. Така книга. Через його руки всi бумаги iсхо-дять: вiн їх i в розноснi записує i печата пакети. Без нього нi одна бумага не вийде з ратушi.

Мартин. Виходить, важна птиця.

Степан. Скоро i вступающi йому поручать.

Мартин. Вступающi?!

Степан. Тодi вже всi бумаги i в ратушу, i з ратушi будуть iти через його руки.

Мартин. Яка ж це должность?

Степан. Регiстратор.

Мартин. Губерський секретар, ще й регiстратор7!.. Якраз для нашої Марисi жених, а за придане нехай не турбується. Скажи, щоб приїздив. Коли хоче, то нехай на наших же конях i приїде, я його i звiдцiля одвезу в город на своїх. Побалакай з ним… так, знаєш, полiтичне, i, коли тепер не приїде, то напиши менi, що скаже.

Входе Марися.

Марися. Тату, Степане, iдiть: мати кличуть!

Мартин. Марисю, скiлько раз я вже тобi приказував, не кажи так по-мужичи: мамо, тато. А ти все по-свойому… Ти цими словами, мов батогом, по уху мене хльоскаєш.

Марися. Ну, а як же? Я забуваю.

Мартин. Он як Степан каже: папiнька, мамiнька…

Степан. Або: папаша, мамаша.

Мартин. Чiлi: папаша,, мамаша… треба так казать, як дворянськi дiти кажуть.

Марися. Я так i не вимовлю.

Мартин. Привчайся: ти на такiй линiї. (До Степана.) Ходiм! (Обнiма його за стан.) Канцелярист!

Пiшли.

Марися, а потiм Микола.

Марися (одна). I що це з батьком сталось, все пере-начують! Папiнька… Мамiнька… Аж чудно! Папаша… Мамаша… ще чуднiще! Ха-ха-ха! Не можу я так балакать. Входе Микола.

А ти чого притисся?

Микола. Хiба не можна?

Марися. Та нема часу й побалакать з тобою: Степана виряджаємо в город. А я люблю з тобою сидiть i розмовлять так, щоб нам нiхто не заважав i нiхто нас не бачив.

Читать дальше