Гі Мопассан - Твори. Том 1

— Добридень, пані, добридень, пане, як поживаєте?

Вона взяла їхні капелюхи, шалі і склала все це одною

рукою, бо друга була на перев’язі, потім примусила всіх вийти, звернувшись до свого чоловіка:

— Піди з ними погуляти до обіду.

Палабретті послухався, і всі разом пішли оглядати село. Він насилу волочив ноги, насилу говорив, часто кашляв і все повторював:

— Це холодне повітря далини вплинуло на мої груди.

Він повів їх глухою стежкою, що йшла під величезними каштанами. Раптом спинився і промовив своїм монотонним голосом:

— Якраз тут Матьє Лорі забив мого двоюрідного брата Жана Рінальді. Я стояв, бачите, тут, коло самого Жана, коли за десять кроків від нас з’явився Матьє. «Жане, — скрикнув він, — не ходи до Альбертачче; не ходи туди, Жане, бо я вб’ю тебе, так і знай». Я взяв Жана за руку: «Не ходи туди, Жане, бо він так і зробить». Це було через одну дівчину, до якої вони обидва залицялися — через Поліну Сінакупі. Але Жан скрикнув: «Ходитиму, Матьє; ти мені не перешкодиш». Тоді Матьє наставив на нього рушницю, і не встиг я схопити свою, як він вистрілив. Жан високо підстрибнув на обох ногах, немов дитина через шворку, — саме так, пане, і всім тілом звалився на мене, аж рушниця в мене висковзнула й закотилася он до того великого каштана. Жан широко роззявив рота, але не сказав ні слова, — він був мертвий.

Молоді люди здивовано дивились на спокійного свідка цього злочину.

— А вбивця? — запитала Жанна.

Паолі Палабретті довго кашляв, потім відповів:

— Він утік у гори. На другий рік його вбив мій брат. Ви, звичайно, знаєте мого брата, Філіппа Палабретті, розбійника?

Жанна здригнулася.

— Ваш брат розбійник?

Вогник радості заблищав в очах спокійного корсіканця.

— Так, пані, він був славетний розбійник, мій брат.

У колошкав шістьох жандармів. Загинув разом з Ніколо Моралі, коли їх було оточено в Ніоло, після шестиденної боротьби, як вони вже зовсім охляли з голоду.

Потім додав з покорою в голосі:

— Такі звичаї нашої країни, — таким самим тоном, яким говорив: «повітря в долині холодне».

Вони повернулись обідати, і маленька корсіканка поводилася з ними так, наче знала їх двадцять років.

Але Жанна була неспокійна. Чи зазнає вона ще в обіймах Жюльєна того дивного й могутнього зворушення, яке переживала коло джерела на килимі з моху?

І коли вони залишилися в кімнаті удвох, вона боялася, що знов буде нечутливою до його поцілунків. Та незабаром заспокоїлася — і то була її перша ніч кохання.

А другого дня, коли настав час від’їзду, Жанна довго не зважувалась покинути цю вбогу хатину, де для неї, здавалось їй, почалося нове щасливе життя.

Вона покликала до своєї кімнати маленьку жінку хазяїна і, запевняючи, що вона не хоче робити їй подарунка, все ж настоювала, навіть трохи гніваючись, що, вертаючись, надішле їй з Парижа що-небудь на згадку; цьому подарункові вона марновірно надавала якогось особливого значення.

Молода корсіканка довго відмовлялась, не бажаючи нічого приймати. Нарешті згодилася.

— Ну, добре, — сказала вона, — надішліть мені малень-кий-маленький пістолет.

Жанна широко розкрила очі. Жінка ж, начебто довіряючи їй якусь дорогу заповітну таємницю, тихесенько шепну ла їй в саме вухо:

— Це щоб убити мого дівера!

Посміхаючись, вона швидко зняла перев’язку і показала на своїй повній білій руці, якою не володіла, наскрізну рану від стилета, майже загоєну.

— Коли б я не була така ж сильна, як він, — «г- сказала вона, — він би убив мене. Мій чоловік не ревнивий, він мене знає, і до того ж він, як ви самі бачили, хворий, а це заспокоює кров. Я чесна жінка, пані, але мій дівер вірить усьому, що йому кажуть. Він ревнує замість мого чоловіка і, певно, не заспокоїться. Коли ж я матиму маленький пістолет, я буду спокійна і певна, що зможу помститися.

Жанна пообіцяла прислати зброю, ніжно поцілувала свою нову подругу й поїхала далі.

Решта подорожі була суцільним сном, безперервними обіймами, п’янкими пестощами. Жанна не бачила нічого — ні краєвидів, ні людей, ні місць, де вони спинялись. Вона дивилась тільки на Жюльєна.

Тоді почалася для них дитяча й чарівна інтимність, сповнена пустощів кохання, безглуздих і чарівних словечок, найменувань ніжними прізвиськами всіх куточків, вигинів і складок тіла, що уподобали їхні уста.

Жанна завжди спала на правому боці, її ліва грудь часто виглядала вранці з-під сорочки. Помітивши це, Жюльєн назвав її «втікачкою», а другу «влюбливою», бо її рожевий вершечок здавався більш чутливим до поцілунків.