Гі Мопассан - Твори. Том 1

На містку з’явився капітан — маленький, старенький, згорблений і скорчений, засмалений і висушений суворими солоними вітрами, і хрипким від тридцятирічного командування, надірваним криками під час шквалів голосом сказав Жанні:

— Чуєте, як пахне ця каналія?

Вони справді чули міцні, незвичайні пахощі рослин, якісь дикі аромати.

— То, пані, так пахне Корсіка, — казав далі капітан, — то її пахощі, пахощі красуні. Не бачивши її двадцять років, я впізнав би її за п’ять миль. Я сам звідси родом. Десь там, на святій Єлені, він завжди, кажуть, згадує пахощі своєї країни. Ми з ним одного роду.

І капітан, знявши шапку, привітав Корсіку, привітав через океан великого імператора-невільника, що був одного з ним роду.

Жанна так розчулилася, що мало не заплакала.

А капітан простяг руку до обрію й промовив:

— Криваві гори!

Жанна і Жюльєн, що стояв поруч неї, тримаючи її за стан, почали вдивлятися вдалечінь, намагаючись побачити те місце, на яке показував капітан.

Нарешті вони помітили декілька пірамідальних скель. Обминувши їх, корабель незабаром увійшов у широку й тиху затоку, оточену безліччю високих верховин, порослих унизу ніби мохом.

Капітан показав на цю зелень:

— Макі.

В міру того як вони наближалися, коло гір, здавалося, замикалось за кораблем, що тихо плив цим блакитним озером, таким прозорим, що часом видно було дно.

Враз показалося місто — все біле, в глибині затоки, біля підніжжя прибережних гір.

Кілька маленьких італійських суденець стояли в порту на якорях. Чотири чи п’ять човнів, підпливши до «Короля Людовіка», почали кружляти навколо, шукаючи пасажирів.

Зібравши багаж, Жюльєн тихенько спитав дружину:

— Чи досить буде дати носієві двадцять су?

Вже цілий тиждень він надокучав їй такими запитаннями, щоразу завдаючи їй тим болю. Вона трохи нетерпляче відповіла:

— Коли не певен, що даєш досить, треба давати більше.

Безперестанку він сперечався з господарями та лакеями

в готелях, з візниками, з торговцями, і коли вдавалося добитися якоїсь знижки, він, потираючи руки, казав Жан- ні:

— Не люблю, щоб мене обкрадали.

Вона тремтіла, бачачи, що несуть рахунок, наперед певна, що чоловік почне розглядати кожний рядок, принижена цим торгом, червоніючи від зневажливих поглядів, якими супроводили його лакеї, стиснувши в руці мізерні чайові.

Тепер у нього вийшла суперечка з перевізником, що привіз їх до берега.

Перше дерево, яке побачила Жанна, була пальма.

Вони спинились у великому порожньому готелі на розі величезної площі, й замовили сніданок.

Коли скінчили десерт і Жанна підвелася, щоб піти поблукати по місту, Жюльєн, обнявши її, ніжно прошепотів їй на вухо:

— А що, якби ми трошки прилягли, кицюню?

Жаяна здивувалася:

— Прилягти? Але я не почуваю втоми.

Він міцніше пригорнув її.

— Я тебе жадаю. Розумієш? Вже два дні!..

Вона вся почервоніла з сорому і пролепетала:

— Зараз? Але що скажуть люди? Що вони подумають? І як це ти наважишся замовити кімнату серед білого дня?

0 Жюльєне, благаю тебе…

Але він перепинив її:

— Мені байдуже, що там можуть сказати або подумати слуги. Побачиш сама зараз, як це мене турбує.

І він иодзвонив.

Вона мовчала, опустивши очі, обурюючись душею й тілом проти цього невтоленного жадання свого чоловіка,

1 скорилася йому з огидою, почуваючи себе приниженою, бачачи в цьому щось тваринне, ганебне й брудне.

Чуттєвість її ще не прокинулась, а чоловік поводився з нею так, наче й вона була охоплена пристрастю.

Коли з’явився служник, Жюльєн наказав йому провести їх до кімнати. Слуга, справжній корсіканець, до очей зарослий волоссям, не зрозумів його і запевняв, що кімната буде готова на ніч.

Жюльєн нетерпляче пояснив:

— Ні, зараз. Ми втомилися з дороги і хочемо відпочити.

Тоді служник усміхнувся собі в бороду, а Жанні захотілося втекти.

Коли вони виходили через годину, Жанні соромно було проходити повз людей, вона була певна, що вони почнуть сміятися та шепотітись за її спиною. Вона гнівалась на Жюльена за те, що він не розумів цього, що він зовсім не мав ані соромливості, ані природної делікатності; вона відчувала, що між ними є якась завіса, якась перепона, і вперше спостерегла, що двоє людей інколи не можуть збагнути душу, глибину думок одне одного, що вони йдуть поруч, іноді тісно сплітаючись в обіймах, але не зливаючись, і що духовно кожне з них лишається самотнім все життя.

Три дні прожили вони в цьому маленькому місті, схованому в глибині блакитної затоки і розпеченому, мов горно, за пасмом гір, що ніколи не пропускали до нього подиху вітру.