Гі Мопассан - Твори. Том 1

Невже це та сама місцевість, та сама трава, ті самі дерева, що були в травні? Куди ж поділося веселе, осяяне сонцем листя і той зелений поетичний газон, де золотились кульбаби, де червоніли маки, де сяяли маргаритки, де, наче прив’язані невидимими нитками, тремтіли химерні Жовті метелики? А це повітря, що так п’янило, сповнене життя, пахощів, життєдайних атомів, — де воно зараз?

Зовсім розм’яклі від невпинних осінніх дощів, укриті товстим килимом мертвого листя, сумно лежали алеї під тонкими, оголеними, ніби тремтячими від холоду тополями. Тонкі віти їх трусилися од вітру, на них тремтіло останнє листя, щохвилини готове розлетітися в повітрі. І цілий день це останнє листя, жовте, як золоті монети, як той невпинний дощ, сумний до сліз, відривалось, кружляло, летіло за вітром і падало на землю.

Вона дійшла до гаю. Він був сумний, як кімната людини, що вмирає. Зелена стіна, що відділяла і робила таємничими прекрасні покручені алеї, вже розвіялась. Переплутані кущі, як дерев’яне мереживо, торкались один одного своїми тоненькими вітами. А шелестіння опалого сухого листя, яке ворушив, гнав і де-не-де змітав у купу вітер, здавалося болісним зітханням агонії.

Якісь маленькі змерзлі пташки, шукаючи собі притулку, зі слабким цвіріньканням стрибали з місця на місце.

І тільки липа та платан, захищені від морського вітру рясною завісою в’язів, що авангардом стали перед ними, здавалися ще одягненими в своє літнє вбрання: липа — в червоний оксамит, платан — у жовтогарячий шовк, забарвлені так першими холодами, відповідно до особливостей своїх соків.

Тихою ходою Жанна походжала по матусиній алеї повз ферму Кульярів. Щось пригнічувало її серце, наче якесь передчуття довгого, одноманітного, нудного життя, що почалося зараз для неї.

Потім, сівши на схилі, де Жюльєн уперше сказав їй про своє кохання, вона залишилась там, наче в дрімоті, майже в забутті, з тугою в серці, з єдиним бажанням лягти й заснути, щоб якось позбутися журби цього дня.

Раптом, помітивши в небі підхоплену вітром чайку, вона згадала орла, якого бачила там, на Корсіці, в похмурій долині Ота. Серце її здригнулось від спогаду про те прекрасне, що вже не вернеться, і вона раптом побачила облитий сяйвом острів, напоєний дикими пахощами, його сонце, під яким достигають апельсини й лимони, рожеві вершини гір, блакитні затоки і розколини, по яких біжать ручаї.

І тоді вогкий, похмурий краєвид, з цим журливим листопадом і сірими хмарами, що їх гнав вітер, огорнув її таким безмежним смутком, що вона поспішила вернутись додому, щоб не розридатись.

Матуся дрімала, сидячи нерухомо коло каміна; вона так звикла до сумної одноманітності днів, що навіть не відчувала її. Батько з Жюльєном пішли пройтися та побалакати про справи. Настала ніч, і похмура мла, освітлювана вогняними відблисками каміна, заполонила простору вітальню. А за вікнами останні промені згасаючого дня ще дозволяли розрізнити брудний осінній краєвид і сіреньке небо, теж ніби замащене болотом.

Незабаром з’явився барон з Жюльєном. Увійшовши в гемну кімнату, він одразу подзвонив і закричав:

— Швидше, швидше вогню. Тут так сумно!

Потім він сів коло каміна. І поки його мокре взуття парувало біля вогню і висохлі шматочки грязюки відвалювалися від підошов, він весело потирав руки:

— Я гадаю, що буде мороз, небо на півночі прояснилося, до того ж сьогодні повний місяць; вночі добре приморозить.

Потім він обернувся до дочки:

— Ну що, дитино, чи ти задоволена, що повернулась на батьківщину, до свого дому, до своїх старих?

Це просте питання зворушило Жанну. З повними сліз очима вона швидко пригорнулась до батька і, ніби перепрошуючи, поривчасто його поцілувала, та, хоч як хотілось їй бути веселою, вона почувала себе знесиленою від журби. Згадувала, з якою радістю ждала зустрічі з батьками, і дивувалася тій байдужості, що паралізувала її ніжність; так буває, коли багато думаєш про людей, яких любиш і з якими розлучився; втративши звичку щоденно бачитися з ними, почуваєш себе чужим при зустрічі, поки спільне життя не відновить старих зв’язків.

Обідали довго; розмов майже не було. Жюльєн, здавалося, забув про свою дружину.

Після обіду Жанна задрімала у вітальні коло каміна навпроти матусі, яка зовсім заснула. Розбуркана на хвилину голосами чоловіків, що сперечались про щось, вона питала себе крізь сон, невже й її захопить ця похмура й безперервна летаргія буденності?

Полум’я каміна, вдень слабке й червонясте, ожило, затріскотіло, стало яскравим, почало розкидати несподівано великі плями світла на вилинялу обшивку крісел, на Лисицю та Журавля, на меланхолійну Чаплю, на Бабку та Мурашку.