Гі Мопассан - Твори. Том 1

Раз у раз вона показувала баронесі хусточки, які сама підрубила, серветки, на яких повишивала вензелі, і питала:

— Так буде добре, Аделаїдо?

І матуся, неуважно оглядаючи річ, відповідала:

— Не клопочися занадто, моя бідна Лізон.

Якось наприкінці місяця, після пекучого дня, зійшла повня і спустилась одна з тих ясних і теплих ночей, іцо хвилюють, зворушують, підносять людину і пробуджують, здається, всю приховану поезію душі. Ніжні подихи ланів линули в тиху вітальню. Баронеса з бароном ліниво грали в карти в світлому колі, що утворювалось на столі від абажура лампи; тітка Лізон сиділа коло них і плела,

а молоді, перехилившись у розчинене вікно, дивились на залитий місячним сяйвом сад.

Від липи й платана падала тінь на широкий луг, що далі тягся, освітлений і блискучий, аж до гаю, зовсім чорного.

Жанну непереможно вабили ніжні чари цієї ночі і туманне освітлення дерев і кущів, і вона звернулась до батьків:

— Татусю, ми підемо трохи погуляти по траві коло замку.

Барон відповів, не кидаючи гри:

— Ідіть, дітки.

І знову взявся до партії.

Вони вийшли Й почали поволі ходити по великому моріжку, аж до ліска в долині.

Час минав, а вони й не думали вертатись. Стомлена баронеса хотіла спати.

— Треба покликати закоханих, — сказала вона.

Барон окинув поглядом величезний, облитий сяйвом сад,

де тихо блукали дві тіні.

— Нехай погуляють, — сказав він, — надворі так гарно! Лізон їх почекає; правда ж, Лізон?

Стара панна підвела неспокійні очі і, як звичайно, боязко відповіла:

— Авжеж, я їх почекаю.

Татусь допоміг баронесі підвестися і сказав, сам стомлений денною спекою:

— Я теж ляжу спати.

І пішов разом з дружиною.

Тоді тітка Лізон також підвелася і, покинувши на поруччі крісла почату роботу, вовну і велику спицю, схилилась на підвіконня і почала милуватись чарівною ніччю.

Заручені безперестанку ходили по моріжку, від ганку до гаю. Вони стискували одне одному руки й мовчали, мов забувши самих себе, охоплені поезією, що нею дихала земля.

Раптом Жанна помітила в чотирикутнику вікна силует старої панни, що вимальовувався при світлі лампи.

— Гляньте, — сказала вона, — он тітка Лізон дивиться на нас.

Віконт підвів голову і повторив байдуже, як говорять не думаючи.

— Так, тітка Лізон дивиться на нас.

І вони продовжували мріяти, поволі прогулюючись, віддаючись своєму коханню.

Роса упала на траву, і холодок нагнав на них легеньке тремтіння.

— Тепер вернімося, — сказала вона.

І вони вернулись.

Коли ввійшли до вітальні, тітка Лізон уже знову плела, низько схилилась над роботою, і її худі пальці трохи тремтіли, немов вона дуже стомилася.

Жанна підійшла до неї:

— Тітонько, вже час спати.

Стара панна підвела очі — вони були червоні, ніби вона перед тим плакала. Закохані не звернули на це ніякої уваги, зате молодий чоловік раптом помітив, що легкі черевички дівчини зовсім мокрі. Він стурбувався і ніжно спитав:

— Чи не змерзли ваші любі ніжки?

Зненацька тітчині пальці так затремтіли, що плетиво випало з них, клубок вовни покотився далеко по паркету, і Лізон, раптом затуливши обличчя руками, почала глибоко, судорожно ридати.

Молоді застигли, здивовано дивлячись на неї. Потім Жанна рвучко схилилась до її колін, розняла їй руки, схвильовано питаючи:

— Та що з тобою, що з тобою, тьотю Лізон?

Тоді нещасна жінка відповіла, захлинаючись від сліз і туги:

— Це коли він тебе спитав… Чи не змерзли ваші… ваші… любі ніжки? Мені ніхто так не казав… ніколи… ніколи…

Враженій і розчуленій Жанні хотілось, проте, сміятися, уявивши коханця, що шепоче ніжні слова тітці Лізон, а віконт відвернувся, щоб сховати свою посмішку.

Та тітка раптом підвелась, покинувши свій клубок долі, а плетиво на кріслі, і похапцем подалась без свічки темними сходами, навпомацки шукаючи свою кімнату.

Лишившись на самоті, молоді люди перезирнулись; їм було смішно й сумно. Жанна прошепотіла:

— Бідна тітонька…

Жюльєн зауважив:

— Вона, мабуть, трохи не в собі цього вечора.

Вони тримались за руки, не зважуючись розлучитись,

і тихо-тихенько обмінялись першим поцілунком коло порожнього крісла, щойно покинутого тіткою Лізон.

На другий день вони зовсім не згадували про сльози старої панни.

Два останні перед вінчанням тижні Жанна була рівна й спокійна, немов стомлена солодким хвилюванням.

А ранком вирішального дня їй і зовсім ніколи було розмірковувати. Вона відчувала якусь велику порожнечу в усьому тілі, ніби вся її плоть, кров і кості розтанули; беручи що-небудь в руки, вона бачила, як тремтять її пальці.