Гі Мопассан - Твори. Том 1

Коли сміх замовкав, мер оживляв його яким-небудь слівцем. Було коло дев’ятої години; подали каву. Надворі, під яблунями, починався селянський бенкет. Крізь відчинене вікно видно було все свято.

Від почеплених на гілках свічок на листя падав яскраво-зелений відблиск. Селяни й селянки танцювали в колі, горлали мотив якогось дикого танцю під негучний акомпанемент двох скрипок та кларнета, що примостилися, замість естради, на великому кухонному столі. Безладні співи селян часом зовсім заглушали голоси інструментів, і музика, що переривалась несамовитим криком, здавалось, падала з неба уривками, клаптиками розсипаних нот.

Юрба пила з двох великих бочок, оточених палаючими смолоскипами. Дві служниці, не перестаючи, полоскали вцебрі склянки й чашки, потім підставляли їх, не витираючи, під крани, звідки цівкою лилось червоне вино або прозорий золотий сидр. Навколо тиснулись розпалені танцюристи; спокійні діди, спітнілі дівчата простягали руки, хапали й собі який-небудь посуд і, закидаючи голову, пили великими ковтками той напій, що їм більше був до вподоби.

На столі лежав хліб, масло, сир і ковбаса. Кожен вряди-годи підходив сюди перекусити, і це здорове та буйне свято під склепінням освітленого листя викликало в похмурих гостей у замку бажання теж танцювати, пити досхочу з тих грубезних бочок, закусуючи скибкою хліба з маслом та сирою цибулею.

Мер, відбиваючи такт своїм ножем, гукнув:

— Бий його сила Божа, от так гуляють, мов на весіллі в Ганаша [4] Епізодична дійова особа в «Дон Кіхоті» Сервантеса — багатий селянин Камачо (у французьких перекладах — Ганаш). .

Покотився стриманий сміх. Але абат Піко, природжений ворог світської влади, промовив:

— Ви, мабуть, хотіли сказати — в Капі?

Та мер не погодився:

— Ні, панотче, я знаю, що кажу. Коли я кажу у Ганаша, то значить у Ганаша.

Всі підвелися й перейшли до вітальні. Потім на якийсь час пристали до веселих селян. Нарешті гості попрощались.

Між бароном та баронесою виникла якась тиха суперечка. Мадам Аделаїда, більш задихана, ніж звичайно, здавалось, відмовлялась від того, про що просив її чоловік; кінець кінцем, вона промовила мало не вголос:

— Ні, друже мій, я не можу, я не зумію до цього взятися.

Тоді татусь раптом покинув дружину і наблизився до Жанни:

— Давай трошки пройдемося, донечко.

— Як хочеш, тату, — зворушено відповіла вона. І вони пішли.

Як тільки вийшли з дверей, з боку моря на них дихнув легкий, сухий вітерець, той прохолодний літній вітерець, в якому вже відчувається подих осені.

То вкриваючи, то знов одкриваючи зорі, мчали по небу хмари.

Притискаючи до себе доччину руку, барон ніжно стискав їй пальці. Кілька хвилин вони йшли мовчки. Він здавався нерішучим і схвильованим. Нарешті зважився.

— Дитино моя, я повинен взяти на себе важку роль, яка більш підходить твоїй матері, але вона відмовляється, і тому мені доводиться заступити її в цьому. Я не знаю, наскільки ти обізнана з житейськими ділами. Є таємниці, які старанно приховують від дітей, а особливо від молодих дівчат, що повинні залишатися чистими душею, бездоганно чистими до моменту, доки ми їх віддаємо до рук чоловіка, що візьме на себе піклування про їхнє щастя. Саме він і повинен підняти запону, що закриває солодку таємницю життя. Але ж дівчата, якщо ніяке підозріння не виникло в них до того часу, часто бувають обурені трохи грубою реальністю, що ховається за мріями. Ображені душею й тілом, вони відмовляють чоловікові в тому, що закой, закон людський та закон природи, дає йому як абсолютне право. Я не можу більше сказати тобі, моя дорога; але не забувай того, що ти вся цілком належиш своєму чоловікові.

Що, справді, вона знала? Про що могла здогадуватись?

Вона затремтіла, пригнічена якоюсь тяжкою журбою, неспокійною, як лихе передчуття.

Вони повернулися і з несподіванки зупинились на дверях вітальні. Мадам Аделаїда, впавши на груди Жюльєнові, гірко плакала. Рясно текли її сльози, і ридання, неначе їх видував ковальський міх, здавалося, разом виходили з носа, рота й очей. А віконт, збентежений та незграбний, підтримував гладку жінку, що впала на його руки, доручаючи йому свою дорогу, улюблену, свою кохану донечку.

Барон кинувся до дружини.

— О, без сцен, без ніжностей, будь ласка, — сказав він і, підтримуючи баронесу, посадовив її в крісло, тим часом як вона витирала обличчя.

— Ну, дитино, поцілуй зараз матір та й лягай спати, — обернувся він до Жанни.