Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

«Сцена навчила її цьому самовладанню і невимушеним манерам», — подумала Саллі. На Вайолет, мабуть, не справляло ніякого враження те, що її супроводить містер де Морфе, в той час як Фріско явно не міг приховати радості, що з ним така блискуча дама.

«Її серце, її душа глухі до всього», — думала Саллі. Кожною клітинкою свого єства Вайолет поринула в мрію стати співачкою. Це і рятувало її завжди: багно, серед якого вона жила, не приставало до неї. А тепер її присилували знову повернутись до цього життя, розбивши всі надії. Чи зможе вона, поховавши свою мрію, залишитись сама собою?

Як могла мати Вайолет змусити дочку повернутися за стойку приїскового шинку, коли перед нею відкривалось таке блискуче майбутнє? Ні, Вайолет вже не вирветься звідси. Саллі здавалось, що над дівчиною тяжить прокляття. Життя приїску засмокче її, і вона житиме так, як живе весь оцей жадібний до видовищ натовп, що зібрався на верхогони. Бідолашна Вайолет! Адже її душа завжди тужитиме за чимось більшим і вищим.

Чи пощастить їй знайти в житті що-небудь, що могло б замінити їй радість творчого вираження свого «я»? Зрештою, вона — дитя приїсків. Вона почуває себе мов риба у воді серед цієї куряви та спеки, в товаристві грубих і часто п’яних чоловіків, — байдуже, чи то рудокопів, чи управляючих рудниками. Зараз вона — зірка приїску; але блиск її тут швидко може потьмяніти, Вайолет висохне і змарніє, злидні й турботи висмокчуть з неї всі сили, або погладшає, обрезкне, стане брудна, неохайна, — одне слово, буде такою, як більшість жінок на приїску, чиє існування залежить від заробітку чоловіка, а той, в свою чергу, залежить від золотих розсипищ, рудників, коливань курсу акцій…

Ясний, прозорий, блакитний ранок перейшов у сліпучо-яскравий полудень, потім, коли стало хилитись до вечора, почало парити. Курною біговою доріжкою без упину проносились коні; перед очима сп’янілих від азарту глядачів миготіли, немов у калейдоскопі, червоні, блакитні, рожеві, пурпурові, зелені і жовті куртки жокеїв. Ось так промайне і цей день — єдиний святковий день у сумовитому плині одноманітних приїскових буднів.

Перед останнім заїздом на іподром налетів пиловий вихор. Жінки, побоюючись зливи, просили чоловіків одвезти їх скоріше додому. І ось потік екіпажів ринув назад до міста; але дощ наздогнав їх у дорозі, наздогнав він і багатотисячний натовп, що брів обіч дороги, — старателів і рудокопів, їх дружин та дітей. А втім, ніхто не нарікав на зливу, опріч жінок — в тому числі й Саллі, — чиї обнови були попсовані. Чоловіки, яким поталанило виграти на верхогонах бодай кілька шилінгів, були задоволені: щасливий день, казали вони, і дарма, що при цьому вилетіло з кишені кілька фунтів стерлінгів… Зате вони розважили душу, весь час були там, на скаковій доріжці, й, забувши про все на світі, всім своїм єством линули разом з кіньми, на яких ставили. Лихо з ними, якщо букмекери пішли з верхогонів, потираючи руки! Приїсковий натовп на верхогонах завжди давав їм солідну поживу. Але навіть букмекери не могли нічого вдіяти з приїсковим суддею, коли на карту було поставлено честь приїску.

Всі знали, що в заїзді на головний приз приїску бере участь кінь старого Белчера, точніше, його сина, і всі знали старого Белчера.

— Хлопці дружно ставили на Самородка, — розповідав Дінні. — Він прийшов третім, і букмекери аж завили, коли суддя оголосив його переможцем. Але старий Белчер стояв на своєму. «Хто судить ці верхогони? Я чи ви? — наїжився він. — Так от я й кажу, що Самородок виграв приз».

Один хлопчина з Боулдера — його забрали з школи й натренували до верхогонів — теж пошив у дурні букмекерів.

— Молодий Біллі — спритне хлоп’я і добрий їздець. Він мав скакати на «темному конику» з приїскової стайні, — сміючись, розповідав Дінні. — Але букмекери обробили тренера, і той наказав Біллі, щоб він не приходив першим. А це для хлопця — удар. Ще б пак: адже він вперше брав участь у верхогонах ї нахвалявся своїм шкільним товаришам, що неодмінно виграє. На коня спершу ставили один проти десяти, і букмекери ніяк не могли второпати, чому перед самим заїздом на них налетіли хлопчаки з дво- і п’ятишилінговими ставками. І, звичайно, кінь молодого Біллі прийшов першим!

Дінні й Олф всіляко уникали один одного від часу подій на Айвенго. Вони стали немов чужі; здибавшись на вулиці чи в трактирі, ледве віталися кивком голови, й обличчя їхні при цьому кам’яніли. Обидва тяжко переживали розрив, та Олф знав, що Дінні ніколи не простить йому, що він пішов проти давніх товаришів, коли вони піднялися на боротьбу за свої права. І Олф з головою поринув у роботу на руднику Золоте Перо.