Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Діти залишилися вдома з Калгурлою; Лора ще кілька днів тому забігла спитати, чи не догляне Калгурла і її Еме.

— Мені зовсім не хочеться йти на ці верхогони, — скаржилась Лора, — але Олф каже, що нам необхідно бувати в товаристві. А то люди подумають, що ми як сіли в калюжу, так і не вилазимо з неї. Олф повинен зустрічатися з іншими управляючими: нехай вони знають, як добре він налагодив справу на Золотому Пері.

На душі в Лори було невесело. Її досі гриз неспокій за чоловіка.

— Він дуже стомлюється, — бідкалася вона Саллі. — Працює за трьох. І щось гнітить його. А що — не знаю, він мені не каже. Чи, може, якісь неприємності на руднику? Господи, аби він тільки знову не залишився без роботи!

Саллі й Марі сиділи на трибуні, а їхні чоловіки подалися до купки високих густолистих каучукових дерев, під якими розташувалися букмекери. Добре відомі всім «жучки» з Пертського іподрому, як завжди, приїхали на верхогони. Вони зчинили такий галас, вигукуючи ставки, що майже заглушили оркестр, який грав популярні мелодії. Цікаво було розглядати натовп, що снував по випаленій сонцем траві: старателі в брудних молескінових штанях та запорошених черевиках, з побурілими від куряви обличчями під старими капелюхами з обвислими крисами; вичепурені, як на весілля, місцеві франти в нових магазинних костюмах та дешевеньких капелюхах з морської трави; промисловці й директори банків у білих парусинових костюмах або фланелевих штанях з червоними поясами.

Час від часу в цьому людському потоці велично пропливала панама, або солом’яний бриль, або навіть пробковий шолом типу «Стенлі в африканських нетрях»; а то прошмигне тубілець у жалюгідних недоносках колись розкішного європейського туалету. Дружини та дочки управляючих рудниками, крамарів, трактирників і рудокопів рябіли серед натовпу своїми строкатими капелюшками та пишними спідницями, а перша-ліпша гарненька офіціантка з ресторану неодмінно викликала захоплені вигуки своїм ультрашикарним вбранням.

Цього разу всіх приголомшила мадам Малон. Вона приїхала на іподром у паризькому туалеті з сірого шифону, гаптованого срібними блискітками, що облягав її тіло, мов рукавичка. Блискітки миготіли й переливалися від найменшого поруху, але ще дужче сяяли діамантові сережки, браслети та брошка… Однак Лілі, ні на кого не звертаючи уваги, майже весь час щебетала з Бертою, Белл та Ніною.

Саллі й Марі побоювалися, що мадам Малон помітить їх і надто бурхливо привітається в присутності їхніх чоловіків, після чого доведеться мати вельми делікатну розмову, якої вони досі щасливо уникали. Але Лілі тільки один раз поглянула в їх бік, посміхнулася й кінчиками пальців, затягнутих у довгу блакитно-сіру лайкову рукавичку, послала їм поцілунок. Лора, що сиділа з місіс Фіннерті і з кимось із дружин управляючих, підійшла до Саллі та Марі й обурено вигукнула:

— Всі, геть-чисто всі шоковані поведінкою цієї жінки! Хто ж не знає, що ще зовсім недавно вона була дівчиною в закладі мадам Марсель; а тепер декотрі з жінок управляючих змушені сидіти з нею за одним столом на обідах в Малона. Адже він мільйонер і скуповує всі рудники, а вона, кажуть, крутить ним, як тільки хоче.

— Нелегка робота, коли зважити на його товщину, — докинула Саллі.

— Атож, — погодилася Лора. — І треба ж було цьому Малону купити Мідас! Містер де Морфе каже, що Лілі примусила б чоловіка взяти Олфа назад, якби я розповіла їй, який то був удар для Олфа, коли його звільнили з рудника. Та хіба я могла це зробити? Не просити ж про послугу в цієї особи!

— А чому й не попросити? — вихопилось у Марі. — На твоєму місці я так би й зробила… заради Олфа.

— Ну, а я не можу — і край! — роздратовано огризнулася Лора і пішла на своє місце поруч з місіс Фіннерті.

Коли Жан забрав Марі і повів її знайомити з якимсь французом-металургом, який нещодавно приїхав до Калгурлі, Саллі встала і неквапливо пішла до дерева, біля якого вони з Моррісом домовились зустрітися, щоб разом поснідати.

Вона стояла під деревом, чекаючи Морріса, коли повз, неї пройшов Фріско з високою вродливою дівчиною. Серце в Саллі стріпнулось, хоч Фріско став для неї тепер майже чужою людиною. Містер де Морфе, в білому костюмі і дорогій панамі, здавався таким же веселим і безтурботно-самовдоволеним, як у ті дні, коли щойно повернувся з-за кордону. Саллі чула, що він ледве не сів у в’язницю за свої зв’язки з якоюсь шахрайською англійською компанією, та це, здавалось, анітрохи не вплинуло на нього. Дивлячись на Фріско, важко було також повірити, що він зовсім недавно прогорів на фондовій біржі. Він поводився так само впевнено і невимушене, як завжди. Супутниця Фріско озирнулася і швидко підійшла до Саллі.