Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

— Бачу, треба мені не ловити гав з моїм новим хазяїном, — похмуро промовив Олф. — 3 самого початку було видно, що це пройдисвіт, яких мало на світі; заради наживи він піде на все. Пригадуєш, Моррі, як ми говорили про це колись у поході?

Морріс кивнув.

— Педді роками швендяв по аукціонах, — сказав він. — Йому, мабуть, шістнадцяти ще не було, коли він уже спекулював на акціях не згірш за досвідченого біржовика.

Олф невесело посміхнувся.

— Певне, він знався на цьому краще, ніж ми з тобою, Моррі.

— А яку штуку він утнув з Баггінсами, коли вони доручили йому збирати з хлопців гроші за харчі! — згадав Морріс. — Рудокопи розраховувалися з дядечком Баггінсом «джімом» [27] «Джім» — золото, яке рудокопи приховували від адміністрації шахти. (Ред.) . , а молодий Педді нищечком клав частину золота собі в кишеню. Коли хлопці зчинили бучу, що дядечко Баггінс їх обдурює, той переважив золото, і молодик спіймався на гарячому. Однак ні хлопці, ні дядечко Баггінс не могли спровадити його до поліції, бо тоді б вони й самі влипли.

Олф засміявся. Йому раптом захотілося стати на захист Педді.

— Та хіба можна винуватити Педді в тому, що він поквитався з Баггінсами. Пригадуєш, як йому тоді всипали хлопці? Та коли говорити по щирості, то майже всі наші приїскові тузи почали свою кар’єру з того, що обібрали якого-небудь простачка. А що роблять акціонерні компанії? Як вони обдурюють вкладників?

Та він і не винуватить Педді, сказав Морріс. Хлопчисько просто плив за течією. Дивно тільки, як йому щастило. А про те він ще раз радить Олфу не дуже довіряти своєму новому хазяїнові.

— А якому хазяїнові можна довіряти?

— І то правда, — погодився Морріс.

— Хай йому дідько, Моррі, я все-таки страшенно радий, щЦо можу знову взятися до діла! — схвильовано вигукнув Олф. — Оновити рудник, налагодити роботу, домогтися високого видобутку золота — це, як ти не кажи, захоплююча штука. Все одно, що, приміром, будувати корабель чи хазяйнувати на фермі. Приємно відчувати, що ти створюєш все власними руками. Природа тобі наперекір, а ти гнеш її в дуру, примушуєш собі скоритись. Тут спорт, азарт, тріумф людського розуму. Якби тільки не оті кляті спекуляції, що гублять нашу промисловість! Якби її звільнити від іноземного контролю! Я вірю в наші боулдерські родовища. Там ще золота вистачить не на одне століття. Але нам потрібне законодавство, яке поклало б край спекуляціям та аферам, щоб країна побачила нарешті якусь користь від своїх величезних природних багатств.

— Що я чую! Замах на священні права капіталу? — з іронією проказав Морріс. — Обережніше, сер! Це злочинні, зрадницькі розмови. Британія такого не потерпить. Раджу вам тримати язик за зубами, Олфе Брайрлі, а то й вас запишуть у крикуни-соціалісти, такі, як Дінні Квін та Кріс Кроу, що баламутять народ на приїсках.

Олф зітхнув:

— Мені прикро, Моррі, що це не так. Я жалкую, що не боровся разом з Дінні й усіма товаришами за розсипне золото. Може, я не почував би себе тепер такою заїждженою, нікому не потрібною приїсковою шкапою.

Знаменною подією на приїсках ще віддавна були щорічні верхогони. Старожили Хеннана — старателі, крамарі, трактирники — вважали відвідання верхогонів за справу честі. Вони й досі не забули того дня, коли на рівнині біля озера було окреслено скакове коло і всі вперше збиралися там повеселитися в гурті.

Але поступово, як лялечка розвивається в розкішного метелика, так старе золотопромислове селище перетворилось у місто Калгурлі, — широкі вулиці, розчищені від пеньків; залізнична станція і поштова контора з пісковика; крамниці з великими скляними вітринами; цегляні будівлі готелів. Скакове коло тепер обгородили парканом, спорудили велику трибуну. Давно минули ті дні, коли поштова контора тіснилася в халупі з гофрованого заліза та мішковини, а приїсковий інспектор чинив свій суд у дірявому наметі. Не стало й колишнього духу товариськості, що об’єднував усіх в ті далекі роки, коли бракувало їжі й води і неписаний закон старателів суворо карав тих, хто діяв на шкоду спільному благу.

Хоч старожили і звинувачували гірничу промисловість та залізниці в тому, що Калгурлі зажив останнім часом поганої слави, однак вони пишалися лісом копрів, що розрослися по всьому Боулдерському кряжу, й прилеглими до нього містами Боулдером та Калгурлі, вулиці яких, коли вірити Модесту Маріанському, який одного разу знайшов золоті блискітки в щебені, були вимощені золотом. Невдовзі після того, як на приїсках почався спад, Маріанський гайнув до Німеччини, щоб порадитися з своїми патронами, власниками приїскових рудників та наділів. Сам він, як ніхто, вірив в успішне розв’язання колчеданної проблеми, у перспективність так званих бідних руд.