Катаріна Прічард - Буремні дев'яності

Минали тижні й місяці, і кожного вечора Олф повертався курною дорогою з міста стомлений і пригнічений. Спочатку він бадьорився, виходив з дому в білому костюмі й солом’яному брилі, але згодом пустився берега і вже не звертав уваги на те, що штани на ньому пом’яті, а піджак засмальцьований. Він більше став заглядати в чарку, і тепер частенько можна було бачити, як він, хильнувши зайвого, щоб заглушити розпач, загрібає ногами пилюку на дорозі.

Лору це дуже непокоїло. Олф зовсім втратив сон, скаржилась вона. Схопиться серед ночі й міряє кроками веранду. Такий став знервований, дратівливий — слова йому не скажи.

— Звичайно, я розумію — його мучить те, що він сидить без роботи. Таке горе — хоч плач! — вигукувала вона.

Тепер Лора знову почала навідуватись до Саллі, і вони, забувши про сварку, дружили, як і раніше. Еме годинами гралася з юними Гаугами, а Лора виливала подрузі свої жалі.

— Оце недавно в місті зустріла я містера де Морфе і розказала йому про Олфа, — призналася Лора. — Він обіцяв допомогти. «Скажіть Олфу, нехай не журиться. Я знайду йому роботу».

Лора дуже засмутилась, коли Олф став умовляти її поїхати на деякий час до батьків. «Поки ми не зовсім вибилися з грошей», — сказав він. Ця пропозиція образила й розсердила Лору. Лорині батьки ніколи не схвалювали її шлюбу з Олфом, і тільки те, що Олфові спершу таланило, сяк-так примирило їх з ним.

Вряди-годи Лора листувалася з матір’ю, писала їй про успіхи Олфа, про народження онуки. А як їм зараз сутужно — цього батьки не повинні знати! Вони почнуть лаяти Олфа, дорікатимуть їй, що вона їх не послухала й «занапастила своє життя». Ні, цього вона ніколи не допустить. Лора навіть заплакала, уявивши собі, як її батьки обзиватимуть Олфа невдахою, говоритимуть, що він збув їм жінку й дитя, тільки-но похитнулися його справи. Ні, і ще раз ні — вона нізащо не поїде додому!

Та зрештою вона й сама може заробляти гроші. От хоча б так, як Саллі,-— пустить квартирантів або даватиме уроки музики та співів і, як на те пішло, навіть гратиме на роялі в ресторанах. Он Педді Уїлен, хазяїн «Конюшини», та й Мак-Суїні, хазяїн «Західної зірки», то просто жити не можуть без музики; вони вже не раз просили Лору після вечері в ресторані поакомпанувати співакам.

Олф не на жарт розлютився, почувши ці слова. Сказав, що вона все це говорить, аби принизити його. Та він швидше застрелиться, ніж дозволить їй гнути спину на міських мужлаїв, як місіс Гауг, чи, не доведи господи, грати для п’яниць у шинку.

А коли Лора розповіла йому про свою розмову з містером де Морфе, Олф загорлав, що вона висне Фріско на шию і поводиться, мов шлюха. Який жах! Бідолашна Лора забула всі свої великосвітські звички: вона крутилася, як муха в окропі, намагаючись зводити кінці з кінцями, — адже Олф давав їй тепер на хазяйство так мало грошей! З ранку до пізнього вечора вона мила, скребла й чистила свою жалюгідну халупку, прала, прасувала, латала одяг, щоб Олф та Еме завжди мали пристойний вигляд; і ніхто не знав, як тяжко їй було. До того ж Лора завжди намагалася бути веселою, щоб підбадьорити Олфа й показати йому, що вона може, коли треба, переборювати будь-які труднощі.

Фріско не поспішав виконати свою обіцянку й влаштувати Олфа на роботу.

Зрештою Олф сховав свою гордість у кишеню і сам пішов до Фріско, ладен погодитись на будь-яку роботу, яку той йому запропонує. Фріско, як завжди, зустрів його з розкритими обіймами і наобіцяв золоті гори, а наступного ранку все забув; проте, зустрівши де-небудь Олфа, він щоразу підбадьорював його:

— Не журися, друже! Щось та зробимо. Я повідомлю тебе одразу, тільки-но підшукаю добрячу роботу.

— Сто болячок йому в печінки! — лаявся Олф. — Йому просто хочеться похизуватися перед! мною: дивися, мовляв, яке я велике цабе!

Однак Морріс чув, що Фріско й самому зараз непереливки. Його втягли у двобій між конкуруючими групами іноземних капіталістів і добре-таки поскубли. Хоч Фріско і сміявся з своїх невдач і продовжував, жити на всю губу, але подейкували, що він уже перевищив свій кредит у банку і його про це попередили.

Зате в Морріса цього літа роботи було хоч відбавляй. Смерть косила людей на приїсках — старик і молодих, матерів і дітей. В бараках лікарні хворі лежали покотом; лютувала якась нечувано жорстока епідемія тифу.

А втім, ховати мерців стало тепер не такою прибутковою справою, як колись. Заробіток давали головним чином дорогі, багато оздоблені труни та пишні похоронні ексесуари, а на це у людей не було грошей.