Алессандро Мандзоні - Заручені

— Звичайно... коли б ваша милість знали... які залякування... які грізні накази мовчати...

І він замовк, не доказавши фрази, в поставі, яка поштиво натякала, що бажання дізнатися більше було б нескромністю.

— Послухайте, — сказав Федеріго суворішим, ніж звичайно, голосом, прибравши відповідного вигляду, — не забувайте, що ваш кардинал, виконуючи свій обов'язок і для вашого ж виправдання, бажає почути від вас, чому ви не зробили того, що за звичайних обставин були б зобов'язані зробити.

— Монсиньйоре,— відповів дон Абондіо, зігнувшись у три погибелі,— я зовсім не мав на увазі... Але я додумав, якщо ця справа така заплутана та давня і тут уже годі чимось зарадити, то нема чого її й ворушити. А втім, усе-таки... адже я знаю, ваше преосвященство не захоче виказати свого бідного курато. Тому що, бачите, монсиньйоре, ваше преосвященство не може бути присутнім усюди, а я ж залишусь тут на поталу... І все ж, якщо ви мені наказуєте, то я розповім, усе вам розповім.

— Говоріть! Я хочу тільки одного — знати, що ви не винні.

І тоді дон Абондіо заходився розповідати злощасну історію. Але він замовчав ім'я головного заводія, назвавши його «поважним синьйором», вчинивши усе ж обачно, скільки це було можливо в такому скрутному становищі.

— І більше жодних інших спонук у вас не було? — спитав кардинал, коли дон Абондіо скінчив.

— Я, можливо, не зовсім ясно висловився,— відповів той,— мені було заборонено вінчати їх під страхом смерті.

— І ви вважаєте це достатньою підставою для того, щоб ухилитися від виконання вашого прямого обов'язку?

— Я завжди старався виконати свій обов'язок, навіть якщо це було пов'язане для мене із значними труднощами, але коли йдеться про життя...

— А коли ви стали перед лицем Церкви,— іще значливішим тоном сказав Федеріго,— для того, щоб посвятити себе служінню їй, чи обіцяла вона вам безпеку для вашого життя? Чи казала вона вам, що обов'язки, пов'язані з вашим саном, вільні від будь-яких випадковостей, захищені від усякої небезпеки? Чи, може, вона казала вам, що там, де починається небезпека, кінчається обов'язок? А чи ж не казала вона вам якраз протилежне? Чи ж не попереджувала вона, що посилає вас, мов ягнятко у вовчу зграю? Хіба ви не знали, що існують насильники, яким може не сподобатись те, що наказано вам? А хіба той, хто дав нам вчення та приклад, і наслідуючи кого, ми дістали право називатися пастирями,— хіба він, сходячи на землю для справи спокутування, може, теж ставив умовою врятування свого життя? Невже ж для його врятування, повторюю, для перебування кілька зайвих днів на землі за рахунок милосердя і обов'язку було потрібне святе помазання, висвячення, благодать священства? Щоб дарувати таку доблесть і викласти таке вчення, вистачить і мирського життя [124] Кардинал, докоряючи донові Абондіо, перелічує найважливіші етапи становлення курато, вказуючи, зрештою, на їхню зайвість, бо, мовляв, прагнення врятувати життя притаманне й простому мирянинові і для цього не обов'язково ставати священиком. . Та що це я кажу? Яка ганьба! Мир і сам не приймає такого вчення — у миру теж є свої закони, які приписують зло і добро; мир теж має своє євангеліє, але євангеліє гордині й ненависті; але й там не допускають твердження, що любов до життя — підстава для порушення земних заповідей. Не допускають,— і всі слухаються. А ми? Ми сини й провісники спокути. Що сталося б з Церквою, якби такою мовою заговорили всі ваші співбрати? Де б вона вже була, з'явившись у мир з такими заповідям?

Дон Абондіо стояв із низько похиленою головою: його дух перед такими доказами почувався ніби курча в пазурах сокола, що підняв його в невідому височину, в такі простори, повітрям яких він зроду не дихав. Розуміючи, що треба, зрештою, щось відповісти, він сказав з вимушеною покірністю:

— Отже, монсиньйоре, я винен. Коли моє життя не береться до уваги, то не знаю, що й сказати. Але коли доводиться мати справу з людьми певного гатунку, з людьми, в чиїх руках сила, і вони не хочуть слухати жодних доказів, то, справді, яке пуття виставляти себе сміливцем! А це такий синьйор, котрого годі перемогти, ба навіть якось укоськати.

— А хіба ви не знаєте, що для нас постраждати за справедливу справу — це перемогти! І коли ви не знаєте цього, то про що ж ви тоді говорите у ваших проповідях? Чого ви навчаєте? Яку добру вість несете нещасним? Хто вимагає від вас, щоб ви силою долали силу? Вас ніхто, звісно, не спитає одного чудового дня, чи зуміли ви дати відсіч владодарюючим — ні такої місії, ані можливостей вам ніхто не давав. Але вас, звичайно, спитають, чи вдалися ви до зброї, що була в ваших руках, для виконання того, що вам приписано, навіть коли б знайшлися зухвальці, які намагалися б перешкодити вам.