Алессандро Мандзоні - Заручені

— На жаль,— сказав Федеріго,— таке вже жалюгідне й важке наше становище. Нам доводиться суворо карати інших, а єдино богові відомо, чи ми самі готові діяти; нам доводиться судити, виправляти, ганити, а воно ж тільки єдино богові відомо, як поведемося ми самі в такому випадку, як поводилися б ми в таких випадках! Та горе мені, якби я став сприймати мою слабість за міру належного для інших, за правило для своїх настанов! І, зрозуміло, я повинен, крім повчань, давати іншим і живий приклад, не уподібнюючись до вченого книжника, який пропонує іншим нести непосильний тягар, а сам не хоче торкнутися його навіть пальцем. А тому, сине й брате мій, через те що помилки вищестоячих часто краще видно іншим, ніж їм самим, то коли ви знаєте, що я, через легкодухість або з якоїсь іншої причини, знехтував одним із моїх обов'язків, скажіть мені про це відверто, примусьте мене усвідомити мою помилку, щоб там, де не виявилось наявного прикладу, було б бодай повне признання. Не соромтесь дорікати мені в моїх слабостях, і тоді слова в устах моїх набудуть великої сили, бо ви дужче відчуєте, що вони не мої, а того, хто і вам і мені може дати таку стійкість, щоб виконати те, що вони приписують.

«Що за святий чоловік! Ох і мука! — подумав дон Абондіо.— Він ладен мордувати й себе самого, аби тільки ритися, докопуватись, розслідувати, розбирати по кісточках, і насамперед самого себе».

Далі він докинув уже вголос:

— Ви зволите жартувати, монсиньйоре. Хто ж не знає вашої непохитної мужності, вашого, безстрашного заповзяття?

І подумки додав: «Якого у вас навіть більше, ніж потрібно».

— Я не просив вашої похвали, яка змушує мене здригатися,— сказав Федеріго,— бо ж господь знає мої прогрішення; і того, що я знаю про них сам, досить, щоб змусити мене покаятись. Та мені хотілось би, мені хочеться, щоб ми вдвох упокорилися перед Господом і так само вдвох доклались на його волю. Мені хочеться, оскільки я люблю вас, щоб ви збагнули, як дуже ваша поведінка й усі ваші слова суперечать законові, який ви самі проповідуєте і за яким будете судимі.

— Усе звертають на мене,— сказав дон Абондіо,— але хіба люди, котрі скаржились на мене, не сказали вам, що вони підступно проникли в мій будинок, аби заскочити мене зненацька й примусити виконати вінчання проти статуту?

— Так, сказали, сину мій, але мене засмучує, мене лякає те, що ви все ще намагаєтесь виправдатись; що ви сподіваєтеся виправдатись, звинувачуючи; що ви берете свої звинувачення з того, мало б стати часткою вашої сповіді. Це ж ви, не скажу — поставили їх перед необхідністю, але ввели з спокусу вчинити так, як вони вчинили. Хіба б вони почали шукати цей неправедний шлях, коди б шлях законний не було для них закрито? Хіба б вони надумали дурити свого пастиря, якби він узяв їх у свої обійми, допоміг їм, дав добру пораду? Чи стали б заскакувати його зненацька, якби він не ховався? І ось за це ви ще звинувачуєте їх? І обурюєтеся, коли вони, після стількох поневірянь,— та що це я кажу? — саме в їхній розпал прийшли вилити свою душу перед своїм і вашим пастирем? Всяка скарга скривдженого, всяке нарікання нещасного огидні світові, бо так уже влаштований світ. Але нам! Яку користь ви мали б від того, коли б вони промовчали? Хіба не більша користь для вас, що всю цю справу винесено на суд божий? Хіба вони не дали вам нової спонуки полюбити їх (а у вас уже було для цього стільки спонук), створивши вам нагоду почути щирий заклик вашого кардинала, надавши вам засоби краще побачити й у якійсь мірі спокутувати вашу велику провину перед ними? А коли б вони кинули вам виклик, ображали, мучили вас, то й тоді б я сказав вам (невже мені довелося б казати це вам?): любіть їх саме за це. Любіть їх! Вони страждали, вони страждають, вони безпорадні, а ви потребуєте прощення, яке може виблагати їхня молитва; подумайте, яку ж бо вона має силу!

Дон Абондіо вперто мовчав, але то вже більше не була вимушена й нетерпляча мовчанка,— він мовчав, мов людина, котра хоче скорше обміркувати щось, аніж висловитися. Слова, які він почув, були несподіваним одкровенням, новим застосуванням учення, давно засвоєного ним як беззаперечна істина. Чужі нещастя, задумуватись над якими йому завжди заважав острах перед власними, справляли тепер на нього зовсім інше враження. І коли він не відчував повного каяття, яке мала б викликати в нього проповідь кардинала (той самий страх і далі був йому за оборонця), то принаймні відчував невдоволення собою, співчуття до інших, його серце повнилося ніжністю й збентеженням. Він був схожий, якщо нам буде дозволено таке порівняння, на сплющений і вологий гніт свічки, піднесеної до полум'я великого смолоскипа: спершу він чадить, бризкав, потріскує, врешті спалахує і, добре чи погано, але горить. Дон Абондіо уже був готовий відверто визнати свою провину й покаятись, якби його не хвилювала думка про дона Родріго. І все ж було помітно, що він майже розчулений, отож кардинал нарешті міг пересвідчитися, що його напучення не пішли намарне.