Алессандро Мандзоні - Заручені

«То ось як воно все виходить,— знов став бідкатися подумки дон Абондіо,— цьому сатані (він мав на увазі Безіменного) розкриті обійми, а мені — за маленьку брехню, сказану тільки ради порятунку власної шкури,— така прочуханка... Однак начальство завжди мав рацію. Ну й гірка ж моя доля: мені дістається від усіх, навіть від святих». І вголос додав:

— Грішний, розумію, що грішний, але що мені лишалося робити за таких скрутних обставин?

— І ви ще питаєте? Хіба я вже не казав вам цього? Та й чи повинен був казати? Любити, сину мій, любити і молилися. Тоді б ви зрозуміли, що зло може, певна річ, погрожувати, завдавати ударів, але не наказувати. Ви поєднали б, згідно з божим велінням, те, що чоловік хотів роз'єднати; ви виконали б той обряд над цими нещадними невидними людьми, який вони мали право вимагати від вас; а за наслідки ручився б сам господь, бо ви б вибрали вказаний ним шлях. А йдучи новим шляхом, ви вже берете відповідальність на себе,— і подумайте тільки, за які наслідки! Може, вам бракувало всіх людських засобів захисту? Може, всі шляхи спасіння для вас були закриті? Але вам досить було тільки захотіти, розглянутися довкола себе, подумати, пошукати. Тепер ви чудово знаєте, що ці нещасні, повінчавшись, самі подумали б про свій порятунок, води були готові втікати від того насильника і вже намітили собі пристановище. Але й крім цього, невже вам не спало на думку, що у вас є духовний начальник? Хіба посмів би віз узяти на себе право дорікати вам за порушення вашого священного обов'язку, якби не усвідомлював свого обов'язку допомагати вам при його виконанні? І як могли ви не повідомити свого кардинала про перепону, що її чинить якийсь нахабний насильник, аби перешкодити вашому служінню?

«Міркування моєї Перпетуї!» — з досадою подумав дон Абондіо; перед ним упродовж усієї цієї промови незвичайно яскраво поставали образи двох браві, а ще його мучила думка, що дон Родріго, живий та здоровий, одного чудового дня повернеться — гордий, тріумфуючий, озлоблений. І хоча шанована особа, стоячи перед курато, усім своїм виглядом і словами викликала в нього велике збентеження й навіювала деякий страх, та все ж цей страх не дуже гнітив його і не заважав йому вперто повертатися до однієї й тієї ж думки, а саме: що кардинал не стане послуговуватись ні рушницею, ні шпагою, ні браві.

— Як же ви, не подумали,— провадив Федеріго,— що коли перед цими спійманими в пастку людьми було закрито всякий інший сховок, то допомогти їм сховатися в безпечному місці міг би я, вам досить було послати їх до мене, послати цих знедолених людей до свого кардинала,— адже вони його скарб, коштовна частка, не скажу — його тягаря, а його багатства! Що ж до вас, то я б про вас сам потурбувався, я не склепив би очей доти, доки б не був цілком певен, що жодна волосина не впаде у вас з голови. Хіба б я не знайшов, як і куди вас сховати, щоб урятувати ваше життя? Та невже ви думаєте, що в того зухвалого чоловіка не пропало б усе його нахабство, якби він був дізнався, що його підступи стали відомі за межами цього краю, відомі мені, і що я тримаюсь насторожі й удаюся, захищаючи вас, до всіх засобів, які тільки в мене є? Хіба ви не знали, що коли чоловік бере на себе більше, ніж може виконати, то нерідко його погрози набагато страшніші за те, що він збирається вчинити? Хіба ви не знали, що зло спирається не тільки на свою силу, але й на чуже легковір'я та страх?

«Достоту аргументи моєї Перпетуї»,— подумав дон Абондіо, не здогадуючись, що ця єдність думок його служниці та Федеріго Борромео стосовно того, що можна й треба було зробити, якраз і промовляла не на його, дона Абондіо, користь.

— Але ви,— провадив далі кардинал, закінчуючи свою промову,— не бачили й не хотіли бачити нічого, крім цієї дрібної небезпеки; тож чи треба дивуватися, що вона в ваших очах прибрала таких розмірів і ви через неї знехтували всім іншим?

— Таж усе так вийшло, бо я сам бачив ці пики,— випалив раптом дон Абондіо,— сам чув їхні слова. Вашому преосвященству добре говорити, а спробували б ви побувати в шкурі бідного курато, опинитися на місці...

Тільки-но встиг він вимовити ці слова, як прикусив язика: він побачив, що надто далеко зайшов у своєму роздратуванні, і пробурмотів: «Ну все, тепер піде град». Та, боязко звівши погляд, він був украй здивований: на обличчі цієї людини, яку йому так ніколи й не вдалося розгадати й зрозуміти, замість владного й настановчого виразу проступив вираз печалі й глибокої замисленості.