Алессандро Мандзоні - Заручені

«Та й диваки ж оці святі! — думав тим часом дон Абондіо.— По суті, весь смисл його слів зводиться до того, що кохання молодої пари для нього важливіше за життя бідного священика». Як на дона Абондіо, то він був би дуже задоволений, коли б розмова на цьому й скінчилася. Та кардинал при кожній паузі мав такий вигляд, ніби чекав якоїсь відповіді: чи то признання, чи то виправдання, чи то ще чогось.

— Повторюю, монсиньйоре,— поквапився відповісти дон Абондіо,— що, як випливає з усього, я винуватий... Звідки ж має взятися хоробрість, коли її немає.

— В такому разі, навіщо ви, міг би я спитати вас, прийняли духовний сан, який зобов'язує вас боротися з мирськими пристрастями? Та краще я спитаю вас, як же ви, коли вже взяли на себе цей сан, могли забути, що вам, служителеві церкви, потрібна мужність для виконання ваших обов'язків і що тільки сам господь неодмінно дасть її вам, коли ви його про це попросите? Чи, може, ви думаєте, що всі ці мільйони мучеників були мужні від народження? Що вони справді не дорожили своїм життям? Всі ці юнаки, які щойно скуштували радостей життя, всі ці старі люди, звиклі сумувати, від думки, що воно йде до кінця, всі ці дівчата, жінки, матері? Всі вони були мужні, бо мужність була їм необхідна, їхня віра — сильна. Знаючи свої слабості й свої обов'язки, чи думали ви про той важкий шлях, яким вам доведеться йти і на якому ви справді опинились?... Та якби ви за стільки років пастирського служіння полюбили свою паству (а як же могло бути інакше?), якби віддали їй своє серце, свої турботи, свої радості,— тоді б у вас, коли це стало потрібно, не забракло б мужності, бо любов відважна. Одно слово, якби ви любили тих, кого віддано під вашу духовну опіку, тих, кого ви називаєте своїми дітьми, і побачили, що двом з них разом із вами загрожує біда, о, тоді, зрозуміло, любов мусила б вас дрижати за них так само, як неміч плоті змусила вас дрижати за себе. І вам зробилося б соромно за свій страх напочатку, бо він був плодом вашої нікчемності; ви б вимолили собі силу, щоб перебороти, прогнати його, адже це була спокуса; зате святий і благородний страх за інших, за ваших дітей,— до нього ви повинні були б прислухатися, він би не дав вам спокою, під'юджував би вас, змусив би подумати, зробити все можливе, щоб захистити їх від навислої над ними небезпеки... Що ж навіяв вам цей страх, ця любов? Що зробили ви для них? Про що ви думали?

І він замовк, дожидаючи відповіді.

У відповідь на таке пряме запитання дон Абондіо, який досі все ж умудрявся відповідати на запитання менш конкретні, не міг вимовити жодного слова. Та й, щиро кажучи, навіть ми, сидячи перед цим рукописом із пером у руці, — а нам же доводиться мати справу тільки з літературною працею і боятися лише критики наших читачів,— отож навіть ми відчуваємо якусь ніяковість, що заважав нам вести далі нашу розповідь: нам здається дещо дивним торкатися з такою легкістю високих засад, як-от: стійкість і милосердя, діяльна любов до ближнього, безмежна самопожертва. Але беручи до уваги, що все це було сказано чоловіком, у якого слова не розходилися з ділом, ми відважно рушаємо далі.

— Ви мовчите? — знову заговорив кардинал.— О, якби ви зі свого боку зробили те, що веліла вам любов, почуття обов'язку, то хоч би там як обернулася справа, ви б зараз мали що відповісти. Тепер же ви бачите самі, що наробили? Ви послухались зла, нехтуючи тим, що приписував вам обов'язок. Ви точно виконала його накази: воно постало перед вами, щоб застрашливо заявити про своє бажання, але захотіло сховатись від того, хто зумів би захиститися від нього і був насторожі; воно боялось розголосу й ховалося, щоб дати спокійно визріти своїм підступним і лютим задумам; воно наказало вам порушити ваш обов'язок і мовчати,— і ви порушили ваш обов'язок і мовчали. Тепер я питаю вас, чи не зробили ви ще чогось. Скажіть мені, це правда, що ви вигадували всілякі відмовки, щоб виправдати свою відмову і приховати її справдешню причину?

Кардинал замовк, знов чекаючи відповіді.

«І про це йому доповіли кумасі!» — подумав дон Абондіо, але нічим зовні не показав, що хоче щось сказати. Тому кардинал провадив далі:

— Якщо правда, що ви говорили цим бідолахам таке, чого й зовсім не було, аби тримати їх у невіданні, в темряві, чого так домагалося зло... Отже, я повинен вірити цьому, і мені лишається тільки червоніти разом із вами й надіятися, що ви водночас зі мною жалкуватимете з приводу того, що сталося. Ось бачите, куди завів вас цей страх (боже мій! а ви ж щойно наводили його собі на виправдання) за своє життя, якому колись теж настане кінець. І він довів, вас...— не бійтеся, заперечуйте оці мої слова, коли вони видадуться вам несправедливими; смиренно прийміть їх задля спасіння, коли вони правильні...— він довів вас до обману слабких, до брехні вашим духовним дітям.