Алессандро Мандзоні - Заручені

Нарешті кардиналові вдалося пробитися до церкви. Він пройшов до вівтаря і після короткої молитви звернувся, як завжди, з невеликою проповіддю до народу, сказавши про свою любов до нього, про своє бажання спасти його, про те, як треба всім готуватися до завтрашньої відправи. Підійшовши після цього до будинку парафіяльного священика, кардинал, серед інших розмов, спитав про Ренцо. Дон Абондіо відповів, що юнак дещо гарячий, упертий і запальний; але на настійливі й чіткіші запитання мусив відповісти, що то чесний хлопчина й що він сам неспроможний збагнути, як це Ренцо міг накоїти такого в Мілані, про що всі говорили.

— Що ж до нашої дівчини,— провадив далі кардинал,— то чи не здається вам, що вона тепер може спокійно повернутися й жити у себе вдома?

— Тепер, звичайно, їй можна повернутися й жити тут, як їй хочеться,— відповів дон Абондіо.— Я кажу «тепер», але...— зітхнувши, пояснив він,— необхідно, щоб ваша милість постійно була тут або ж бодай поблизу...

— Господь завжди близько,— сказав кардинал.— А втім, я подумаю, як улаштувати її в безпеці.

І він звелів, щоб назавтра зранку по жінок було послано ноші з проводирем.

Дон Абондіо пішов, надзвичайно вдоволений тим, що кардинал, згадуючи про молодят, нічого не спитав про його відмову повінчати їх. «Тож, мабуть, він нічого не знає, — заспокоював він себе. — Аньєзе не проговорилась,— оце так чудо! Щоправда, їм іще доведеться побачитись, але я ще раз дам їй настанову, дам неодмінно».

Бідолаха й не підозрював, що Федеріго не торкався цього питання саме тому, що збирався поговорити з ним докладно про все у вільніший час і, перш ніж, так би мовити, відплатити йому по заслузі, хотів вислухати і його пояснення.

Але старання доброго кардинала створити безпеку для Лючії виявились зайвими: потому як він попрощався з нею, стався ряд подій, про які нам доведеться розповісти.

За ті кілька днів, що їх Лючії і її матері випало прожити в гостинному будиночку кравця, обидві жінки, скільки це було можливо, повернулися кожна до своїх звичайних справ. Лючія відразу попросила роботи і, як ото було в монастирі, все шила й шила, усамітнившись у невеличкій комірчині, далі від людських очей. Аньєзе то виходила з будинку, то працювала разом із дочкою. Розмови їхні були тим сумніші, чим вони ставали сердечніші; обидві вже приготувалися до розлуки. Адже овечці не можна було знов опинятися у такому близькому сусідстві з вовчим лігвом. І коли, в який спосіб настане кінець цій розлуці? Майбутнє було темне й неясне, особливо для однієї з них. І все ж Аньєзе втішала себе всякими радісними припущеннями: зрештою, Ренцо повинен незабаром дати звістку про себе, якщо тільки з ним не скоїлась якась біда. А якщо він знайшов собі роботу, прилаштувався і дотримає своєї обіцянки (а хіба можна в цьому сумніватися?), то чому б і не перебратися жити до нього? Вона не раз ділилася своїми надіями з дочкою, а тій важко сказати, що було тяжче — слухати матір чи відповідати їй. Вона свято берегла свою велику таємницю, і їй було дуже прикро, що доводилося вдаватися до різних хитрощів у розмові зі своєю доброю матір'ю. Проте якийсь сором, усілякі побоювання, про які ми говорили вище, нездоланно стримували її, і вона з дня на день відкладала свою неминучу розмову з матір'ю і далі вперто мовчала. Її думки про майбутнє геть розходилися з материними намірами, вірніше, у неї не було жодних думок: вона цілком поклалася на провидіння. Через це й намагалась не вести розмов про майбутнє, переводячи мову на інше, або ж говорила загальними словами про те, що в неї на цім світі не лишилося більше жодних надій і бажань, крім одного, жити разом з матір'ю. При цьому її слова часто уривались сльозами.

— Знаєш, чому все здається тобі таким? — казала Аньєзе.— Ти надто багато вистраждала і вже не ждеш нічого доброго. Але покладися на волю божу, і коли... Коли з'явиться бодай проблиск, бодай найменший промінчик надії, тоді подивимось, як ти заговориш.

Лючія обіймала матір і плакала.

До того ж між жінками та господарями відразу зав'язалася міцна дружба, бо ж де їй виникнути, як не між тими, хто роздає добро й хто його приймає, а надто якщо ті й ті гарні люди? Аньєзе багато говорила з господинею. А кравець і собі намагався розважити їх різноманітними історіями та повчальними міркуваннями: особливо за обідом у нього завжди знаходилось якесь цікаве оповідання або про якогось королевича, або ж про отців-пустельників.

Неподалік від цього села проживало в своєму маєтку одне знатне подружжя — дон Ферранте і донна Прасседе; їхнє прізвище, як звичайно, застрягло на кінчику пера нашого аноніма. Донна Прасседе була літня синьйора, що мала велику схильність до доброчинності — справи, безперечно, достойної, з числа тих, якими може займатися людина, але які, на жаль, можуть завдавати й шкоди. Щоб чинити добро, треба знати, в чому воно полягав; тим часом, і це трапляється з багатьма іншими речами, ми добро не лише осягаємо розумом, але й сприймаємо його крізь призму наших пристрастей, з допомогою наших суждень, наших ідей, які в нас часто пробувають у цілковитому безладі. Вибираючи ідеї, донна Прасседе чинила так само, як, кажуть, треба чинити, вибираючи друзів: ідей у неї було не густо, та зате своїм нечисленним ідеям вона була віддана надзвичайно. Серед оцих нечисленних, як на лихо, було чимало безглуздих, і саме ними вона дорожила найбільше. А тому частенько сприймала за добро те, що насправді ним і не було, або послуговувалась засобами, які спричинялися скорше до протилежного наслідку, або ж вважала дозволеним те, що аж ніяк не могло ним бути,— і все це через сумнівне припущення, що, мовляв, той, хто робить більше, ніж йому належить, мав право чинити, як йому заманеться; бувало, часто вона не бачила того, що було насправді, або ж бачила те, чого не було зовсім, і багато всякого такого іншого; це траплялося з нею, як може трапитися й трапляється а усіма без винятку; щоправда, з донною Прасседе ці речі траплялись надто часто, а головне — всі вкупі.