Алессандро Мандзоні - Заручені

— Не треба, не треба, Бортоло, припинімо цю розмову.

— Я хотів тільки сказати, що коли, бувало, проходиш повз їхній будиночок, то вічно чуєш, як дзижчить мотовило, дзижчить собі й дзижчить. Ну ж цей дон Родріго! Уже в мій час він був на поганій дорозі, а тепер, бачу, зовсім розперезався,— поки Господь не загнуздав його. То отже, як я тобі сказав, і тут голод трохи дається взнаки... До речі, як ти на те, щоб під'їсти?

— Та я нещодавно попоїв, іще в дорозі.

— Ну, а як у нас справи щодо грошенят?

Ренцо підняв руку, підніс її до рота і злегка дмухнув на долоню.

— Дурниці,— сказав Бортоло.— Гроші в мене є, про це ти не турбуйся, скоро вже, скоро, дасть бог, справи налагодяться, ти їх мені повернеш та й собі відкладеш.

— Та в мене дома є ще якась дещиця, я попрошу переслати їх сюди.

— Чудово, а поки що розраховуй на мене. Господь послав мені достаток, щоб і я робив добро, то кого ж мені підтримувати, як не родичів і друзів?

— Я завжди покладався на провидіння,— вигукнув Ренцо, тепло потискаючи руку доброму братові.

— То отже,— провадив той,— у Мілані збили добру бучу. Мені здається, вони всі трохи побожеволіли. Чутки про це, певна річ, докотилися й до нас, але мені хочеться, щоб ти розповів докладніше. Так, нам є про що поговорити! У нас тут, бачиш, набагато спокійніше, все робиться трохи розсудливіше. Місто закупило в одного купця з Венеції дві тисячі тюків зерна, привезеного з Туреччини. Але, знаєш, коли йдеться про хліб насущний, то не доводиться бути дуже вибагливим. Тепер послухай, що сталося далі. А сталося ось що: правителі Верони і Брешії закривають усі проходи й заявляють: «Тут зерно не пропускається». Що ж, по-твоєму, роблять наші бергамці? Виряджають до Венеції Лоренцо Торре, вченого, та ще й якого! Той терміново виїжджає, дістає аудієнцію у дожа [102] Дож — глава держави у Венеціанській (VII-XVIII ст.) і Генуезькій (XIV—XVIII ст.) республіках. і каже йому: «Що за дивна фантазія прийшла до голови цим синьйорам правителям?» І виголошує промову, та, кажуть, таку, що хоч бери та друкуй! От що значить мати чоловіка, котрий уміє говорити! Негайно наказ: пропустити зерно; правителі не тільки пропускають, ба навіть приставляють варту до валки. Саме зараз вона в дорозі. І про окіл теж потурбувалися. Джованбатіста Б'ява, бергамський нунцій у Венеції (теж, скажу тобі, чоловік), натякнув сенатові, що й село страждає від голоду. І сенат видав чотири тисячі стайо [103] Стайо — четверик, старовинна міра об'єму сипких тіл (26,239 л). проса. Воно підмішується до хліба. А потім, знаєш, коли забракне хліба, їстимемо щось іще. Господь бог послав мені достаток, як я тобі казав. А тепер ходімо до хазяїна. Я багато разів говорив йому про тебе, він прийме тебе добре. Це справжній бергамець старого гарту, широка натура. Щиро кажучи, зараз йому не до тебе, та коли послухає твою історію... Та й потім, вмілими робітниками він дорожить, бо ж голод мине, а діло залишиться. Проте насамперед хочу попередити тебе про одну річ. Знаєш, як вони тут називають усіх нас — із Міланського герцогства?

— Як саме?

— Бовдурами.

— Не дуже приємне прізвисько!

— Але ж називають! Отже, вродженому міланцеві, який хоче жити в Бергамо, доводиться миритися з цим. Назвати міланця бовдуром для них те саме, що величати високого синьйора ваша ясновельможність.

— На мою думку, вони дозволяють собі називати так того, хто це терпить.

— Е, любий мій! Якщо ти не згоден щоразу ковтати це прізвисько, тоді тобі нема чого й потикатися сюди. Довелось би весь час хапатися за ніж; припустімо, якщо навіть ти й заріжеш двох, трьох, чотирьох, то врешті знайдеться такий, що заріже тебе,— та чи ж хочеться стати перед престолом всевишнього з трьома або чотирма вбивствами на душі?

— Але якщо міланець такий, що в нього тут трошки є? — І Ренцо постукав себе пальцем по лобі, як отоді в шинку «Повний місяць».— Я маю на увазі — добре знає свою справу?

— Все одно: тут і такого прозвуть бовдуром. Знаєш, як каже мій хазяїн, коли починає говорити про мене зі своїми друзями? «Цей бовдур став у моєму ділі просто-таки десницею божою; якби в мене не було цього бовдура, то я б зовсім зашився». Такий уже тут звичай.

— То дурний звичай! А коли вони побачать, що ми вміємо працювати (бо, зрештою, ми занесли сюди це виробництво, і воно тут розвивається дякуючи нам), невже це не змусить їх змінитися?

— Поки що ні, можливо, з часом. Хіба що дітлахи, які підростають... а з людьми дорослими вже нічого не вдієш. Вони вже засвоїли цю дурну звичку і не збираються її кидати. Та й, кінець кінцем, не велика біда. А ось та люб'язність, яку до тебе збираються виявити наші любі земляки,— це вже зовсім інша річ.