Алессандро Мандзоні - Заручені

Та не встиг Ренцо заплющити очі, як у його пам'яті чи в уяві (де саме — мені сказати важко) почалося, так би мовити, якесь дивне ходіння туди й сюди всяких осіб, та таке часте, таке безперервне, що відлетів усякий сон! Купець, уповноважений, поліцейські, шпажний майстер, хазяїн шинку, Феррер, завідувач продовольством, компанія в шинку, юрби на вулицях, потім дон Абондіо, потім дон Родріго — всі люди, з якими Ренцо було про що поговорити.

Тільки три образи постали перед ним, не супроводжувані ані найменшим гірким спогадом, чисті від усякої підозри, любі в усьому, а надто — два з них, щоправда дуже відмінні, однак тісно сплетені в юнаковім серці: чорна коса Лючії та білосніжна борода падре Крістофоро. Проте втішення, яке він відчував, подумки спиняючись на них, було аж ніяк не повне й не бездоганне. Думаючи про доброго ченця, він іще гостріше відчував сором за свої власні вчинки, за свою ганебну нестриманість, за те, що так погано скористався з його батьківських порад. А бачачи перед собою образ Лючії!.. Ми не станемо описувати почуттів Ренцо: читач знає всі обставини, тож нехай уявить їх собі сам. А бідна Аньєзе... чи ж міг він забути про неї? Про Аньєзе, яка віддала перевагу саме йому і вже вважала його чимось цілим зі своєю єдиною дочкою,— він ще не встиг назвати її матір'ю, а вона вже обходилася з ним, любила його по-материнському, довівши свою турботливість на ділі. І новий біль, не менш гострий, завдала йому думка про те, що якраз через оце щире співчуття Аньєзе, через її добре ставлення до нього бідна жінка тепер втратила своє гніздо, перетворилася, вважай, на блукачку з невідомим майбутнім і зазнала стільки горя та мук з вини того, хто мав дати їй спокій і радість на старості літ... Бідний Ренцо, що то була за ніч! А це ж могла бути п'ята ніч від дня весілля! Оце так кімната! Оце так шлюбне ложе! І після якого дня! А що буде завтра і в подальші дні? «На все воля господня,— відповідав він своїм думкам, які наганяли на нього велику тугу,— на все воля господня! Він знає, що робить нам на добро. Хай зарахується все це за мої гріхи. Лючія така хороша; Господь не допустить, щоб вона страждала надто довго...»

Заглиблений у ці думки й утративши всяку надію заснути, Ренцо трясся на своєму ложі, цокочучи зубами, бо холод дошкуляв усе дужче. Він нудився, чекаючи світання, й нетерпляче міряв плин часу. Я кажу «міряв», бо він щопівгодини чув серед мертвої тиші лункі удари якогось годинника,— певно, то видзвонювали дзиґарі в Треццо. Першого разу, коли ці звуки несподівано вразили його слух і він ніяк не міг збагнути, звідки вони долинають, годинниковий видзвін справив на нього таємниче й урочисте враження, неначе то було попередження, зроблене якимсь невидимцем із геть незнайомим голосом.

Коли врешті видзвонило одинадцяту [101] Близько п'ятої години ранку. — годину, о котрій Ренцо збирався встати, він підвівся, весь закоцюрблий, впав навколішки, ще палкіше, ніж звичайно, проказав ранкову молитву, потому звівся, розпрямив поперека й плечі, ніби для того, щоб зібрати водно свої кінцівки, які в нього працювали якось нарізно, похукав на одну руку, потім на другу, потер їх, відчинив дверцята куреня і подивився на всі боки, чи не видно кого поблизу. Не побачивши нікого, він розшукав очима вчорашню стежку, відразу впізнав її й попрямував нею.

Небо заповідало погожу днину. Стоячи низько над обрієм, блідий і тьмяний місяць усе ж досить чітко вирізнявся на неосяжному сірувато-лазурному небесному склепінні, яке, чим ближче до сходу, поступово переходило в рожевувато-жовте. А ще далі, аж на обрії, довгими нерівними смугами вимальовувалось кілька хмар лілового кольору; ті, що тяглися нижче, були облямовані ніби вогняною смугою, чимраз яскравішою й чіткішою. Ближче до півдня клубочились інші хмари, легкі й пухнасті, витворюючи тисячі химерних відтінків,— одно слово, то було небо Ломбардії, таке справді прекрасне, таке пишне й таке мирне. Якби Ренцо йшов, просто гуляючи, він би, певна річ, подивився вгору й помилувався цим світанком, таким відмінним від того, який він звичайно бачив у себе в горах. Та він був поглинутий своєю дорогою і йшов швидкими кроками, щоб зігрітися й дійти скоріше.

Він перейшов поле, цілину, залишив позаду зарості, перетнув ліс, роззираючись на всі боки, всміхаючись і водночас соромлячись свого страху, який мучив його кілька годин тому. Ставши край високого берегового крутосхилу, він подивився вниз і крізь хащі нагледів рибальського човна, який звільна плив проти води, попід цим берегом. Навпростець через терен Ренцо швидко подався вниз. І ось він уже на березі. Тихенько погукав рибалку. І, марно силкуючись вдати, ніби просить про зовсім незначну послугу, з майже благальним виразом на обличчі зробив тому знак пристати. Рибалка окинув зором весь берег, уважно подивився вздовж річки, озирнувся, щоб поглянути назад, униз за водою, і тільки тоді повернув човен до Ренцо й пристав до берега. Ренцо, що стояв зовсім скраю, однією ногою майже в воді, схопився за ніс човна, стрибнув у нього й сказав: