Алессандро Мандзоні - Заручені

Поступово він опинився серед набагато вищих заростів терну, глоду та деревного молодняку. Йдучи все вперед і прискорюючи крок від нетерплячки, він уже почав вирізняти серед кущів окремі дерева й, простуючи все далі тією самою стежиною, врешті зайшов у ліс. Вступив у нього з якимсь страхом і, пересилюючи себе, пішов уперед. Проте чим далі Ренцо заглиблювався в ліс, тим сильнішим ставав його страх і тим дужче все довкола лякало його. Дерева віддалік здавались йому дивними, потворними чудовиськами; тривожили його й тіні злегка тріпотливих верхівок, що дрижали на стежці, де-де осяяній місяцем; навіть сухе листя, по якому він ступав, шелестіло якось вороже в його вухах. Ноги так і поривалися дременути, але й водночас вони ніби через силу несли його тіло. Нічний вітер усе суворіше й зліше вдаряв йому в лоб і в щоки, забирався під одежу, проймав аж до кісток, змушував юнака, і так уже геть розбитого втомою, щулитися й відбирав у нього останні сили. Врешті туга й нез'ясовний жах, з якими ось уже відколи боролася душа Ренцо, здавалося, от-от мали здолати його. Він геть розгубився. Та, наляканий понад усе власним страхом, він знов прикликав на допомогу змученому серцю свою попередню мужність і підбадьорився. Струснувшись, він на мить спинився, щоб поміркувати, й вирішив негайно повернути назад, дістатися до останнього села, яке він нещодавно перейшов, вернутися між люди й шукати притулку бодай в шинку. І коли він спинився отак непорушно й стих навіть шелест сухого листя в нього під ногами, а довкола залягла повна тиша, він раптом зачув шум і рокотіння хвиль. Прислухався — сумніву не було. «Це Адда!» — вигукнув Ренцо. Він ніби знайшов подругу, сестру, рятівницю. Втома де й ділася, сила повернулася до нього, кров гаряче й вільно розлилася по жилах, думки прояснилися, вселивши певність; становище вже не здавалось йому таким тяжким і безвихідним. Він без жодних вагань став усе далі заходити в ліс, навстріч жаданому шумові.

За кілька хвилин він добувся до кінця рівнини й опинився край високого урвища. Поглянувши вниз, ген за його вкриті заростями крутосхили, він побачив блиск водяного потоку. Звів очі: широка рівнина протилежного берега була всіяна поселеннями, за нею тяглися горби, і на одному з них видніла велика біла пляма, схожа ніби на місто,— то було напевно Бергамо! Він трохи спустився схилом і, розсуваючи руками тернові зарості, подивився вниз, чи не пливе по річці який-небудь човен, прислухався, чи не долине сплеск весел,— але нічого не побачив і не почув. Якби це було щось дрібніше за Адду, Ренцо відразу зійшов би вниз пошукати броду, але він добре знав, що Адда не така річка, з якою можна обходитися запанібрата.

Тому він холоднокровно почав розмірковувати, що йому тепер робити: видертися на дерево й сидіти там, дожидаючи світанку, який настане десь не раніше, як за шість годин? І це на такому холодному вітрі та ще й у заморозок, у такій легенькій одежі,— цього всього досить, щоб зовсім задубнути. Навіть якщо всю решту ночі ходити туди й сюди, то навряд чи це надійно захистить від пронизливої нічної вогкості, а до того ж бідні ноги, яким уже дісталося понад усяку міру, відмовлялись слухатися. Ренцо згадав, що в полі, поруч з цілиною, він бачив один із тих куренів із жердин та гілок, обмазаних глиною й критих соломою, куди влітку міланські селяни звичайно складають ужинок, а на ніч залазять туди, щоб стерегти його. Решту року ці курені порожні. Отам він і перебуде до ранку. Ренцо повернувся на стежку, перейшов ліс, зарості, перетнув цілину й попрямував до куреня. Поточені шашелем, розсохлі дверцята, не взяті ні на замок, ані на ланцюг, закривали вхід. Ренцо відхилив їх і зайшов досередини. Там він побачив якесь високо підвішене плетиво на зразок гамака, прикріплене ликом до жердин куреня, але не став забиратися туди. Долі лежала купа соломи, й він подумав, що й тут можна добре виспатися.

Та перш ніж випростатись на цьому ложі, наготованому йому самим провидінням, він став навколішки й подякував усевишньому за це добродіяння й за надану йому підтримку в цей жахливий день. Потім проказав свої буденні молитви й попросив у господа бога прощення за те, що не молився звечора напередодні, а навпаки,— за його власними словами,— ліг спати як пес, і навіть гірше. «І за це,— додав він подумки, спираючись руками на солому й лягаючи,— за це мені вранці випало таке прекрасне пробудження». Потому він позгрібав усю солому, яка валялася довкола, й укрився нею, як міг, ніби ковдрою, щоб бодай трохи захиститися від холоду, який і тут, усередині, добре давався взнаки. Отак він влаштувався в соломі з наміром добряче виспатися,— йому здавалося, що цей сон він більш ніж заслужив.