Алессандро Мандзоні - Заручені

— Повернули б назад.

— Саме так,— вони це й зробили. Та послухайте, що було далі,— чи ж не дідько під'юджував їх? Приходять вони на Кордузіо й бачать пекарню, яку вони ще напередодні збиралися пограбувати. Що ж там відбувалося в цей час? Розподіляли хліб серед постійних покупців. Там саме були й синьйори, притім синьйори найпершої статті, які пильнували, щоб усе йшло як слід. А негідники (кажу вам, що в них вселився сам біс, а до того ж хтось їх ще й підбурював), негідники як скажені вдерлися досередини: хапай, хто що може! В одну мить кавалери, пекарі, покупці, буханці хліба, прилавки, лави, діжі, ящики, мішки, решета, висівки, борошно, тісто — все полетіло шкереберть!

— А іспанські солдати?

— Солдати стояли на варті біля будинку завідувача продовольством. Не можна ж і на кліросі співати, і хреста носити. Кажу вам, усе скоїлося в одну мить: хапай, хто що може. Розтягли все, що могло бодай коли-небудь знадобитися. А потім знову захотіли повторити чудову вчорашню вигадку: позносити все, що лишилося, на площу й розпалити там багаття. Розбійники вже були заходилися виносити добро, аж враз один з них — найвідчайдушніший — зробив веселеньку пропозицію... Як ви гадаєте, яку?

— Яку?

— Звалити в самій крамниці все на одну купу й підпалити, а разом з нею й будинок. Сказано — зроблено...

— Отак узяли й підпалили?

— Постривайте. Одному доброму чоловікові з сусіднього будинку нараз сяйнула думка: він побіг нагору, в житлові кімнати, розшукав розп'яття, прикріпив його до віконної арки, взяв біля узголів'я ліжка дві освячені свічки, запалив і поставив на підвіконня, обабіч розп'яття. Народ почав дивитися вгору. У Мілані, треба вам сказати, ще живий страх божий,— і всі схаменулися. Тобто, я маю на увазі, більшість. Були, звичайно, й такі дияволи, які задля грабунку готові підпалити й сам рай. Проте, побачивши, що народ не на їхньому боці, вони мусили облишити свій намір і принишкнути. Тепер вгадайте, що ж раптом сталося? Все соборне духівництво в хоральних одіяннях, піднявши хреста, рушило врочистою процесією. І архіпастир, монсиньйор Мадзеста, став проповідувати в одному місці, соборний сповідник, монсиньйор Сетала,— в другому, а за ними й решта по різних місцях. «Чесні миряни! Що ж це ви хочете вчинити? Чи ж це приклад, який ви подаєте дітям вашим? Ідіть же собі по домівках. Невже ви не знаєте, що хліб подешевшав, став іще дешевший, ніж досі? Підіть-но подивіться: оголошення вивішено на кожному розі».

— І це правда?

— Чорт забирай! То як ви гадаєте, соборне духівництво вийшло в урочистому одінні так собі, щоб розповідати казки?

— І що ж народ?

— Потроху став розходитись. Усі кинулися до перехресть. Хто вмів читати, справді побачив мету. Тільки подумайте: хліб вісім унцій за сольдо.

— Дешевина!

— Не кажіть! Гарний виноградник, аби лиш вистояв. Знаєте, скільки борошна порозносили вони за вчорашній день і за сьогоднішній ранок? Можна було б прогодувати все герцогство упродовж двох місяців.

— А для решти країни, крім Мілана, ніякого гарного закону не видали?

— Те, що зроблено для Мілана, зроблено цілком за рахунок міста. Не можу вам сказати, що буде для вас,— на те божа воля. Поки що заворушення припинились. Я ще не все вам розповів. Зараз почуєте найцікавіше.

— То що там ще?

— А ось що: чи то вчора звечора, чи то сьогодні вранці чималу кількість бунтарів похапали, й відразу стало відомо, що верховодів буде повішено. Щойно ця чутка поширилася, як люди квапливо порозходилися до домівках, щоб не потрапити в їх число. Коли я від'їжджав, Мілан був схожий на чернечу обитель.

— А що, їх і справді повісять?

— Аякже! І негайно,— відповів купець.

— А народ — що він робитиме? — спитав той самий, який поставив попереднє запитання.

— Народ? Піде дивитися,— відповів купець.— Їм так хотілось бачити, як хрещений чоловік помирає привселюдно, що вони, мерзотники, хотіли порішити синьйора завідувача продовольством. Натомість їм тепер покажуть кількох голодранців з виконанням усіх законних формальностей, у супроводі капуцинів і братів доброї смерті [98] Брати доброї смерті — члени особливого братства, створеного для догляду хворих, поховання померлих, напучення приречених на страту тощо. , — так їм і треба. Цей захід, бачте, застережний і цілком необхідний. Бо вони набули поганої звички заходити до крамниць і робити запаси, не послуговуючись гаманцем. Якби їх не спинили, то вони б услід за хлібом добралися б і до вина,— і пішло б... зважте самі, чи схотіли б вони кинути таку вигідну звичку? Скажу вам відверто: для порядного чоловіка, який тримає крамницю, це не дуже потішна думка.