Алессандро Мандзоні - Заручені

— Певна річ,— сказав один із слухачів.

— Певна річ,— в один голос повторили інші.

— І все це,— вів далі купець, витираючи бороду серветкою,— було задумано давно. Була така ліга, вам це відомо?

— Була ліга?

— Атож, була. А все це — підступні задуми наварців й отого французького кардинала,— ви знаєте, кого я маю на увазі: у нього ще й ім'я якесь таке напівтурецьке [99] Натяк на Рішельє. . Щодень він задумує щось нове, аби лиш завдати якоїсь шкоди іспанській короні. Та найбільше йому кортить зробити якусь капость Міланові, бо ж він, шахраюга, чудово бачить, що головна сила короля саме тут.

— Ще б пак!

— Бажаєте доказів? Найдужче шуміли саме чужоземці. По місту вешталися типи, яких ніхто ніколи в Мілані не бачив. Ой, до речі, я ж забув розповісти вам про один правдивий випадок, який мені розказали. Поліція злапала в якомусь шинку одного хлопця.

Ренцо, котрий не пустив повз вуха жодного слова а купцевої розповіді, тут увесь аж похолов і навіть аж підскочив, забувши, що треба стримуватись. А втім, ніхто цього не помітив, і оповідач, не уриваючи своєї розповіді, провадив далі: — Про того хлопця поки що нічого не відомо: ні звідки він узявся, ні хто його підіслав, ані якого він роду й племені. Але, поза всяким сумнівом, це був один із верховодів. Уже вчора, в самий розпал безчинств, він буянив на всі заставки, а потім, ніби йому було цього мало, почав проповідувати й запропонував не що інше, як перебити всіх синьйорів. Розбійник! Та як же б стала жити біднота, коли б усіх синьйорів було перебито? Поліція вистежила й схопила того типа, знайшла в нього цілу паку листів і потягла до в'язниці. Та де там! Його поплічники, сторожуючи біля шинку, зібралися великим натовпом і звільнили розбійника.

— І де ж він подівся?

— Невідомо. Чи то втік, чи то сховався в Мілані. Такий уже воно отой народ — ні будинку, ні вогнища в них немає, а притулок і сховище завжди знаходять. Проте тільки доти, доки їм допомагає диявол, а потім вони однаково попадаються, і саме коли найменше чекають цього. Бо ж коли груша достигла, то настав час падати їй з дерева. Поки що достеменно відомо, що листи залишилися в руках поліції, а саме в них і описана вся крамола. І, кажуть, чимало народу поплатиться за це. Тим гірше для них, бо вони пів-Мілана перевернули догори дном, а збиралися зробити дещо й гірше. Вони кричать, що пекарі — розбійники. Правильно. Але тих треба вішати згідно з законом. Кричать, і що зерно приховано. Але хто ж цього не знає? То вже клопіт начальства тримати добрих нишпорок і видобути його хоч і з-під землі та, до речі, примусити ще й спекулянтів гойдатися в повітрі у товаристві з пекарями. А коли начальство нічого не робить, то заходів повинно вживати саме місто, і якщо спершу нічого не виходить, то треба діяти знову, бо ж повторними зверненнями звичайно домагаються свого. Ось що слід робити, а не запроваджувати мерзенний звичай вдиратися до крамниць та складів і безкарно брати все, що забагнеться.

Шматок став Ренцо поперек горла. Йому відразу захотілось опинитися чимдалі звідси, від цього шинку, від цього села. І разів десять, а то й більше, він казав сам собі: «Іди геть, іди». Та побоювання викликати підозру притлумлювало всі інші почуття, владно сковувало всі його думки й далі тримало наче прибитим до лави. Пробуваючи в такому розгубленому стані, він подумав, що балакун купець колись та скінчить базікати, й вирішив підвестися з місця, тільки-но розмова перекинеться на щось інше.

— Тим-то я,— сказав один із компанії,— знаючи, як відбуваються такі справи, як погано під час безпорядків буває порядним людям, не дозволив собі піддатися цікавості й залишився вдома...

— А я що, пішов, чи як? — сказав інший.

— А я? — озвався третій.— Та якби мені довелось опинитися в Мілані, я кинув би геть усі справи й негайно повернувся б додому. У мене жінка, діти. Та й потім, сказати правду, терпіти не можу насильства.

Тут хазяїн, який теж увесь час слухав, подався до другого кінця столу подивитися, що там поробляє незнайомець. Ренцо скористався нагодою, знаком підкликав хазяїна, попросив рахунок і заплатив не торгуючись, хоча гаманець уже добряче спорожнів. Без подальших розпитів він попрямував до виходу, переступив поріг і, поклавшися на волю господню, подався в бік, протилежний тому, звідки прибув.

Часто буває досить одного бажання, щоб чоловік позбувся спокою. А тепер уявіть собі, що з'являються воднораз аж два, притім видимо супротивні. Як ви знаєте, в бідоласі Ренцо вже багато годин підряд боролося два таких бажання: одне — втікати, друге — переховуватись. А зловісні купцеві слова вкрай загострили їх — і те, й друге. Виходить, його пригода наробила шелесту, і його будь-що хочуть злапати. Хто знає, скільки поліцейських послано за ним навздогін, які дано розпорядження розшукувати його по селах, шинках, дорогах! Щоправда, міркував він, адже, зрештою, поліцейських, котрі знали його в обличчя, було всього два, а ім'я в нього на лобі не написано. Та водночас йому пригадалися різні випадки, що про них доводилося чути, і як утікачів наздоганяли й викривали в найнесподіваніший спосіб, впізнаючи їх по ході, сумнівному вигляді та інших непередбачених ознаках. Тому все здавалось йому підозрілим. Хоча в ту хвилю, коли Ренцо йшов із Горгонзоли, саме видзвонило двадцять чотири години [100] Близько шостої години вечора. і чимраз густіші сутінки з кожною хвилиною все зменшували небезпеку, він усе ж неохоче попрямував великою дорогою, намірившись звернути на перший путівець, який зможе вивести його туди, куди потрібно. Спершу йому траплялися поодинокі подорожні. Та що юнакова уява повнилась неймовірними страхами, йому бракувало духу звернутися до когось і розпитати про дорогу. «Хазяїн сказав — шість миль,— міркував він.— Якщо, рухаючись в обхід, доведеться зробити вісім або десять, то мої ноги, які пройшли вже стільки само, подолають і їх... У бік Мілана я, безперечно, не йду, отже, я йду в бік Адди. Іди собі та й іди — рано або пізно вийдеш на неї. У цієї річки гучний голос, і коли я наближатимусь до неї, мені вже не треба буде питати дороги. Якщо трапиться човен, на якому можна переправитись, я переправлюсь негайно. А інакше пересиджу десь до ранку в полі, на дереві, мов горобець,— краще вже на дереві, ніж у в'язниці».