Алессандро Мандзоні - Заручені

Невдовзі він побачив стежку, що завертала ліворуч. Він пішов нею. Якби Ренцо зустрів когось у цю годину, то, зовсім не бентежачись, спитав би дорогу. Та довкола не було ані душі. Тому він ішов собі, куди вела дорога, й міркував: «То це я — буянив! Я — підбурював перебити всіх синьйорів! У мене — пачка листів! Мої товариші дожидали мене! Дорого б я дав, щоб зустрітися віч-на-віч із оцим купцем по той бік Адди (ох, коли вже я переправлюсь через цю жадану Адду!), спинити його і розпитати до пуття, звідки в нього всі ці вірогідні відомості. Тож знайте тепер, любий мій синьйоре, що справа відбувалась отак і отак і що бушував я, допомагаючи Феррерові, як рідному братові. Знайте, що розбійники стали моїми друзями, бо в потрібну хвилину я сказав їм добре слово християнина, а перед цим вони хотіли утнути зі мною злий жарт. Знайте, що в той час, коли ви тряслися над своєю крамницею, я давав м'яти собі боки, щоб урятувати вашого синьйора завідувача продовольством, якого я і в вічі не бачив. Тепер ждіть, щоб я бодай пальцем поворухнув, допомагаючи синьйорам!.. Звичайно, задля спасіння душ це робити треба: адже вони також наші ближні. А щодо тієї товстої пачки листів, де викладено всю крамолу й які тепер у руках поліції, то хочете, побиймось об заклад, що я покажу її вам зараз без усякої допомоги нечистої сили? Ось вона!.. Як? Всього один лист? Достоту так, синьйоре, всього один лист. І лист цей, коли зволите знати, писаний ченцем, у якого вам, у кожному разі, є чого повчитися. Ченцем, з чиєї бороди єдина волосинка, не ображайтеся, варта всієї вашої бороди. І написано цього листа, як бачите, другому ченцеві, теж неабиякому чоловікові... Тепер ви бачите, що за шахраї мої друзі. І навчіться іншим разом говорити інакше, а надто, коли справа стосується ближнього».

Проте через якийсь час Ренцо перестав про це думати: оточення цілком поглинуло увагу бідного мандрівника. Побоювання, що його наздоженуть і впізнають, побоювання, яке повсякчас отруювало йому мандрівку, тепер уже не турбувало його, та зате скільки інших обставин робили її ще тоскнішою! Темрява, самотність, втома, нині набагато сильніша й уже обтяжлива, безшумний, рівний, легкий вітрець, що був зовсім не до речі чоловікові, все ще в тій одежі, в яку він убрався, щоб іти вінчатися і відразу з усією урочистістю повернутися додому. І, нарешті,— що було найтяжче — це блукання, так би мовити, навздогад, у пошуках відпочинку й безпеки.

Коли йому траплялося переходити якесь село, він ступав дуже поволі, поглядаючи, чи не видно денебудь розчинених дверей. Але ніде не бачив ознак того, що жителі ще не спали, і тільки зрідка в завішеному віконці блимав самотній вогник. Дорогою, далеко від житла, він знай зупинявся, дослухаючись, чи не долинає врешті такий жаданий шум Адди, але намарне. Чулось тільки далеке собаче виття з якоїсь самотньої садиби, жалібне й зле. При його наближенні виття переходило в частий і скажений гавкіт, а проходячи повз ворота, він чув і міг майже бачити, як пес, просунувши морду в шпару, гавкав з подвоєною силою,— і це відразу відбивало в Ренцо всяку хіть постукати й попросити притулку. Та й, либонь, якби навіть і не було собак, він би не зважився на це. «Хто там? Чого вам треба о такій порі? Як ви сюди потрапили? Хіба немає заїздів, щоб переночувати?» — ось що,— думав він,— почую я в кращому випадку, коли постукаю. А то ще, чого доброго, розбуджу якогось страхополоха, котрий загорлає: «Рятуйте! Грабують!» Треба мати напоготові чітку відповідь, та що я відповім? Коли вночі чоловік чує шум, йому тільки й увижаються розбійники, лиходії, засідки. Нікому й на думку не спаде, що порядна людина може серед ночі опинитися в дорозі, якщо тільки це не синьйор у кареті». І він вирішив попроситися ночувати тільки в крайньому разі й простував уперед, плекаючи надію хоча б вийти на берег Адди, щоб уже не довелося шукати її серед білого дня.

І він іде, йде. Отак Ренцо добувся аж туди, де оброблені поля заступила цілина, поросла папороттю й вересом. Він сприйняв це якщо й не як явний доказ, то все ж як безсумнівну прикмету близької річки й подався вперед стежкою, протоптаною через цілину. Але, ступивши кілька кроків, він зупинився послухати: ні, поки що нічого не чути. Тоскний настрій від мандрівки посилювався дикою місцевістю й повною відсутністю тутових дерев, виноградних лоз чи інших ознак людської культури, які досі були юнакові ніби супутниками в дорозі. Попри все це, Ренцо йшов далі вперед. А що перед його внутрішнім зором почали поставати різні привиди та видіння, зберігшися в його свідомості з розповідей, почутих іще в дитинстві, то він, щоб розсіяти й утихомирити їх, став, не спиняючись, проказувати вголос молитви за померлих.