Алессандро Мандзоні - Заручені

— Зробіть мені послугу — перевезіть на той бік, я заплачу.

Рибалка здогадався, в чім річ, і вже повернув чорна в потрібному напрямку, а Ренцо, забачивши на дні друге весло, нахилився й схопив його.

— Спокійніше, спокійніше! — сказав хазяїн. Та коли він зауважив, як спритно юнак узявся за весло, то прибрав належної постави й докинув: — О, та ви, бачу, діло знаєте.

— Та трошки,— відповів Ренцо й узявся до справи з силою та хистом далеко не новачка. Ані на хвилю не перестаючи гребти, юнак усе ж часом з недовірою доглядав на берег, від якого вони відпливали, й переводив нетерплячий погляд на берег, до якого вони повернули. Йому було прикро, що туди годі добутися найкоротшим шляхом: течія в цьому місці була надто швидка, щоб перетнути річку прямо, тож човен, який плив напереріз течії, зносило вбік, і він рухався навскіс.

Як це бував за всіх дещо складних обставин, труднощі настають у загальних рисах, а вже потім, в міру здійснення задуму, вирізняються дрібниці. Тепер, коли, так би мовити, Адда вже лежала позаду, Ренцо почав сумніватися, чи саме тут проходить кордон, чи не доведеться, впоравшися з цією перешкодою, долати ще одну. Тим-то, звернувшись до рибалки й кивнувши головою в бік отієї білуватої плями, поміченої ним ще вночі й тоді ніби набагато чіткішої, він спитав:

— А онде оте поселення — не Бергамо?

— Місто Бергамо,— відповів рибалка.

— А той берег — уже бергамський?

— Земля Сан-Марко.

— Хай живе Сан-Марко! — вигукнув Ренцо. Рибалка промовчав.

Нарешті вони пристали до берега. Ренцо вистрибнув на берег, подякував подумки богові, а потім, уголос, човняреві: стромивши руку до кишені, він дістав звідти берлінгу,— що за наявних обставин було чималою для нього витратою,— й подав її доброму чоловікові; той, окинувши ще раз поглядом міланський берег і річку вгору і вниз за течією, простяг руку, взяв винагороду, сховав її, потім, стиснувши губи й приклавши до них вказівного пальця та супроводжуючи цей жест велемовним поглядом, сказав: «Щасти вам у дорозі!» — й поплив назад.

Щоб така швидка й мовчазна послужливість рибалки, виявлена незнайомцеві, не надто здивувала читача, ми повинні повідомити його, що цей чоловік звик частенько робити такі послуги на прохання контрабандистів чи бандитів, і то не стільки з любові до того непевного заробку, який йому подеколи перепадав, як через побоювання нажити собі ворогів серед цих людей. Він це робив щоразу, коли був певен, що його не побачать ні митники, ні поліцейські, ні нишпорки. Отак, не надаючи переваги одним перед іншими, він намагався догодити всім з тією безсторонністю, властивою кожному, хто змушений водитися з одними й зобов'язаний звітуватися перед іншими.

Ренцо на хвильку спинився, щоб глянути на протилежний берег — землю, яка ще так недавно горіла в нього під ногами. «Ох, нарешті я справді вибрався звідти»,— була його перша думка. «Залишайся там, клята країно»,— була його друга думка, його прощання з батьківщиною. А третя думка полинула до тих, кого він покинув у тій країні. Тоді він схрестив руки на грудях, зітхнув, поглянув на воду, що текла в нього біля ніг, і подумав: «А вона ж тече й під нашим мостом!» Так, уживши загальну назву замість власного імені, називав він, за звичаєм свого села, міст в Лекко. «О підлий світ! Та годі! На все воля божа!»

Він облишив ці сумні думки і рушив уперед, не гублячи з очей білуватої плями на гірському схилі, доки йому не трапиться хтось, хто зможе показати вірну дорогу. І треба було бачити, як невимушено підходив він до перехожого і без усяких викрутасів прямо називав селище, де жив його двоюрідний брат. Від першого стрічного, до кого він звернувся, Ренцо дізнався, що йому залишилося пройти ще миль з дев'ять.

Невесела це була мандрівка. Не кажучи вже про те, що Ренцо був пригнічений своїм горем, йому щоразу потрапляли на очі сумні ознаки того, що в краях, куди лежав його шлях, він зустріне ту саму нужду, яку залишив на батьківщині. Дорогою, а надто по селах і містечках, він усюди зустрічав жебраків. Це не були справжні жебраки, їхню бідність зраджував скорше вигляд, аніж одежа. То були селяни, горці, ремісники, іноді цілими родинами; довкола лунав змішаний гул голосів, благання, скарги, дитячий плач. Це видовище, викликаючи співчуття й жалість, спонукало юнака до роздумів і про свою власну долю.

«Хто знає,— розмірковував він,— чи вдасться мені влаштуватися? Чи знайдеться робота, як у минулі роки? Ну, та гаразд. Бортоло прихильний до мене, він хороший хлопець, заробив грошенят, кликав мене стільки разів,— він мене не кине. А потім, саме провидіння допомагало мені досі. Воно мені допоможе й надалі».