Алессандро Мандзоні - Заручені

Ламаючи собі голову, дон Родріго кілька днів вагався: продовжувати справу чи облишити її. І обидва рішення таїли в собі неприємності. Тим часом надійшов лист від кузена з повідомленням, що задумана інтрига починається добре. А невдовзі після блискавки вдарив грім. Одного чудового ранку поширилася чутка, що падре Крістофоро відбув з монастиря Пескареніко. Цей такий швидкий успіх і лист від Аттіліо, в якому той усіляко підбадьорював кузена, погрожуючи в противному разі загальними насмішками, все більше спонукали дона Родріго до ризикованого заходу. Останнім поштовхом була несподівана звістка, що Аньєзе повернулася додому,— отже, на одну перешкоду менше на шляху до Лючії.

Дамо звіт про ці дві події, почавши з останньої.

Тільки-но мати й дочка влаштувалися в своєму притулку, як по Монці, а значить, в монастирі, поширилася звістка про великий бунт у Мілані, а слідом за цією головною новиною — нескінченна вервечка подробиць, які щохвилі множились і змінювались. Воротарка, якій із свого будинку було дуже зручно тримати одно вухо до вулиці, а друге — до монастиря, збирала новини і тут, і там, про все доповідаючи своїм гостям: «До в'язниці посадовили двох, шістьох, вісьмох, чотирьох, сімох... їх повісять, одних перед «Пекарнею на милицях», інших у кінці вулиці, де будинок завідувача продовольством. Ох-ох-ох! Ви тільки послухайте: один утік, родом чи з самого Лекко, чи з околу. Імені його я не знаю, але довідаюсь обов'язково. Цікаво, чи знаєте ви того хлопця?»

Зважаючи на те, що Ренцо прибув до Мілана якраз у фатальний день, це повідомлення викликало неспокій у жінок, а надто у Лючії. Та уявіть собі, що було, коли воротарка сказала їм: «А той хлопець, який втік, щоб не потрапити на шибеницю, якраз із вашого села, прядильник шовку, звуть Трамальїно, знаєте такого?»

У Лючії, котра сиділа й підшивала щось, робота так і випала з рук. Вона поблідла, змінилася на обличчі, тож воротарка, певна річ, помітила б це, якби була ближче до неї. Та вона стояла на порозі з Аньєзе, а остання хоч і теж була вражена, однак не до такої міри, й змогла опанувати себе. Аби тільки щось відповісти, вона сказала, що в маленькому сільці всі знають одне одного, і вона його також знає, але їй невтямки, як могло з ним скоїтися таке, бо він хлопець сумирний. Відтак спитала, чи правда, що він утік, і куди.

— Утік! Усі кругом говорять. Але куди — невідомо; може, його знову схоплять, а може, він у надійному місці. Та якщо вже він знов потрапить у їхні пазурі, оцей ваш сумирний хлопчина...

На щастя, тут воротарку хтось покликав, і вона пішла. Уявіть собі, що було з матір'ю й дочкою. Упродовж кількох днів бідна жінка й невтішна дівчина не знали анічогісінько, думаючи лише про те, як, та чому, та які будуть наслідки такої прикрої події. Коли випадала нагода, вони пошепки обговорювали між собою це страшне повідомлення.

Нарешті, якось у четвер, до монастиря з'явився невідомий чоловік і спитав Аньєзе. Це був рибалка з Пескареніко, котрий, як звичайно, їхав до Мілана продавати рибу. Добрий фра Крістофоро попросив його, щоб по дорозі через Монцу він завернув до монастиря, передав поклін жінкам, розповів їм про сумну пригоду з Ренцо, порадив набратися терпіння й надіятися на бога та запевнив бідолашних, що він, смиренний чернець, звичайно, їх не забуде й чекатиме нагоди допомогти їм, а поки що неодмінно щотижня повідомлятиме їм новини в отакий спосіб або ж якось інакше. Більше про Ренцо посланець не зміг повідомити нічого нового й вірогідного, крім того, що в його будинку зроблено обшук і вжито заходів, щоб затримати втікача. Але відразу додав, що всі пошуки скінчилися безуспішно й достовірно відомо тільки, що він щасливо перебрався на бергамську територію. Така певність, годі й казати, була величезним втішенням для Лючії. Від тієї хвилини вона вже не плакала безперервними й гіркими сльозами, знаходила велике заспокоєння в щиросердих розмовах з матір'ю і в молитвах висловлювала хвалу Господові.

Гертруда частенько викликала її до своєї особистої приймальні й подовгу бесідувала з нею, захоплюючись безпосередністю й лагідністю бідолашки та постійно вислуховуючи благословення й подяки з її боку. В напливі відвертості Гертруда розповіла їй також частину своєї власної історії (її бездоганну частину) про те, скільки вона вистраждала, перш ніж піти страждати до монастиря,— й недовірливе ставлення до неї враженої Лючії потроху перейшло в палке співчуття. В цій історії вона знайшла більш ніж досить підстав для пояснення деяких дивацтв своєї заступниці, тим паче що тут стало в пригоді й міркування Аньєзе щодо мізків у синьйор.