Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні

Уже й овець позгонили, і дід зібрався. Вийшов з землянки. На голові солом'яний бриль; на плечі, на ґерлизі, висить торба з хлібом та свита - на случай негоди; у руці - малахай.

- А що, хлопці, будемо рушати! - каже дід.

Хлопці підводяться, ховають у торби своє чорно-хлібне снідання й біжать згонити овець, що розтеклися по всій царині, натщесерце смакуючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту.

- А-г-у-у… тю-у-у! - гукнув дід.- Треш-тереш-треш!

Свиснув малахай у руці… Одчиняє Чіпка або Грицько ворота у царині - і тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вівці шляхом у поле… Хлопці по боках, дід ззаду, а Лиско, піднявши свій хвіст і голову вгору, гордо виступає за дідом, мов вірний джура за отаманом.

Отара суне помалу, викрикує - то "бе-е!", то "ме-е!" - кахикає, як зимою старі баби на печах, коли почнуть прядиво м'яти… А курява, як хмара, слідком за вівцями…

- Агу-тю-у-у! - гукнув дід, ляснувши малахаєм.

- А куди, руда? - кричить Грицько на овечку, що одрізнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обніжку. Вівця не слухає Грицькового покрику: біжить швиденько до зеленого моріжку ухопити свіжої травиці та хоч капельку проквасити душу од тієї страшенної пилюги, що до самих печінок добиралася, давила-душила.

Грицько бачить, що за рудою й другі повертають з шляху,- пустився підтюпцем, раз по раз вигукуючи "тереш! тереш!" та виляскуючи малахаєм. Блудяги нехотя повернули до гурту.

Сонечко почало з-за гори випливати - грало, усміхалося. Як легенькі блискавочки, забігали по землі- його пароси, і кришталем заіскрила роса по зеленій траві… За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали та як у забій били; тут вівці бекають, мекають, кахикають… Легенький вітрець подихає - і скрізь розносить тепло раннього літнього ранку… Хороше так, весело!

Чіпк.а-йде з боку отари, похнюпивши голову… Об чім він думає? що гадає? - Нічого він не думає, не гадає… Він прислухається, що діється у його в серці, -В-дхщі.. Хоче збагнути"- і засуває… все забуває… Йому так гарно, весело; йому так вільно, просторо".. Чвала собі помалу. Торбина на плечі, малахай у руці… Байдуже йому!.. Посилає уперед ногу за ногою - не думає: де він, і що він, і як він… Легко трепече його серце; дивні якісь радощі - не то сон, не то дрімота - сповивають його душу-Догнали отару до становища. Дід свиснув малахаєм - вівці розскочились, розсипались по зеленому полю…

- Отепер, хлопці, спочинемої

І сідають наші вівчарі утрьох під деревом. Дід виймає шматок хліба та дрібок солі, починав й собі снідати…

Грицько, чи присів, чи ні - вже, дивись, опинився гін за двоє, скочив верхи на барана, трендикає та висвистує…

Чіпка лежить на спині, дивиться в блакитне небо. Небо синє, чисте - ні хмарочки, ні плямочки - глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне у тій синій безодні, як у сивому тумані… тільки думка росте та ширша…

"Що там? -дума Чіпка.-Там, мабуть, гарно так… Ач, як синіє!.. як сонечко сяє!.."

- Діду!

- А що, сину?

- Що там?

- Де?

- У небі?

- Бог…

Задумається Чіпка… Дивиться у небо,- йому так гарно дивитись у його…

- Чи воно, діду, є там люди?

- Де?

- На небі…

- Нема, сину! Там бог святий, янголи його та душі праведні…

- А хіба хто там був?

- Так кажуть. Батюшка так і в церкві читає.

- А гарно, мабуть, там… Бачте: яке синє, гарне!.. Дід, поснідавши, молився богу.

- Гарно, сину! - прошептавши молитву, одказав Чіпці.- Гарно!.. Не те, що тут, на землі… Там усе добре, святе… А тут - усе грішне та зле…

Замовк дід. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:

- То ще тільки один бог милосердний держить нас на світі; а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вівця!.. Що вона кому заподіє?.. Нікому нічого!.. Ходить собі, щипле травицю зелену… вівця, та й годі!.. А ми й її ріжемо, ми їмо її, як

Вовки голодні… І чого ми тільки нє їмо?.. А воно то все - гріх! Усе нам оддячиться на тім світі, усе… Грішні ми, прокляті душі! Ми не тільки над скотиною знущаємося,- ми й свого брата часом черкнемо… Бач! У брата - он те й друге, а у мене ні сього, ні того… заріжу, мовляв, брата,- добро його поживу! І ріже чоловік чоловіка… Ріже - забув і думати, що йому на тім світі буде!..'Лихий його путає-він/і ріже… Ох, грішні ми, прокляті душі!

Чіпка слухає - і проходить по його душі страх, холод… і шепче він стиха за дідом: "Грішні ми, прокляті душі!.. І мати моя грішна,- думає він,- бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хліба… А баба не грішна: во-.на мене ніколи не била; вона мені усього давала, жа-•лувала мене, вговорювала, от як дід… І дід, мабуть, не грішний… А Грицько? Грицько-грішний: он як він верхи на барані пре!.."