Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні

- Бабусю! - питає раз Оришки.-чи в мене батько був?

- Був, сину.

- Де ж він тепер?

- У москалі пішов. . - Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було… байстрюк! - кажуть.

- То - дурні хлопці!

- А хіба що?.. Що то воно - недобре що?

- Старий, сину, будеш, як усе знатимеш. Не думай про се: то погане слово! Викинь його з голови… То тільки злі діти так кажуть…

- Я не буду злий, бабусю!..- одказує Чіпка - та й задумається. Трохи перегодя знову питає;

- А чого ж мій батько пішов у москалі? навіщо він покинув матір?

- Люди оддали.

- За віщо ж вони оддали його?

- Так треба було… Виростеш, сину, тоді все сам збагнеш, а тепер ще не годиться тобі розказувати.

- Чому, бабусю?

- Так. Малий ще ти дуже…

Така розмова велась у них не вряди-годи, Чіпку усе зачіпало, усе торкало.Він про все баби розпитував. Баба розказувала, їй любо було одкривати світ його очам.-утішно думяти; а якоюо натоптаною головою вироетя її онуча.

Щедрою рукою перекладала баба з своєї старої в молоду Чіпчину голову все, що заховала її шестидесятилітня пам'ять А Чіпка не брав - гарбав усе те!

"Оце, було, літком, як зайде вже сонцей спуститься вечір на землю, вийде баба з Чіпкою з хати (бо в хаті душно), простеле рядно перед порогом; дожидають Мотрі з роботи. Оришка сяде, а Чіпка - коли сидить, коли лежить… Та отак собі й давай розмовляти… Чіпка більше слухав,-іноді й засне, слухаючи бабиної мови, що як струмінь тихо журчала… А іноді й сам розщебечеться… Уже й ніч настала: засвітили зорі, замиготіли, заіскрили… Задивився Чіпка на небо.

- Що то, бабусю? - указує на зорі.

- То? - Зорі.

- Що ж то за зорі?

- То - янголи дивляться! У кожного є свій янгол: то-то він і пильнує за душею, стереже її, щоб, бува, що лихе і;е спіткало. Ото ж - як зірочка покотиться, то душа переставиться… Душа переставиться - й зірочка покотиться - щезне…

- І моя там, бабусю, є зірочка? й ваша? й мамина?

- І твоя є, і моя, й мамина.

- А де ж моя, бабусю? - пита Чіпка, положивши голову на бабині ноги й не спускаючи очей з цілого рою зірок, що, здавалося, ворушилися на темно-синьому небі.

- Бог його знає, сину! Чоловікові туди не досягнути… То боже діло, то він і знає…

- А й бог там?..

- Там, сину…

- А що то за бог, бабусю?

- Бог?.. Бог-батько. Він усе держить на світі: усяку комашину, усяку скотину й усяку людину… Він за всім ходить, до всього додивляється, од злого береже… Ото, як побачить, що сатана умішується у його святе діло,- почина світом каламутити,- то й шле святого Ілію на вогняній колісниці убити сатану… Ото як Ілія котить, то грім гримить: а як стрільне вогняною стрілою - то блискавка заблище… Отакий-то бог! Він страшний задля злого, а для доброго - й він добрий. Бог-батько… на світі нас держить і хлібом годує…

Загадається Чіпка. І встає перед його очима розгніваний бог, обгорнувшись чорними хмарами… і гукає на Ілію- карати злого!.. Котить Ілія - небо й земля двигтять, як од вітру перина, од його бігу…Ось шкваркнуло… вогняна стріла розпанахує небо… Страх обіймав Чіпку! Надворі зовсім темно; місяця не видно; біліє, миготить Чумацький Шлях через небо; блищать, миготять зорі… Тулиться Чіпка до баби та стиха шепче:

- Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то й бог мене не поб'є… А отих дітей, що мене били та проганяли - тих бог поб'є, бо вони злі!.. Я буду добрий, бабусю…

Замовк Чіпка - дух притаїв: думає про Ілію страшного, про бога доброго… Трохи згодом питає баби:

- Ви казали, бабусю, що бог нас хлібом годує?

- Він, дитино,- він нас годує…

- А чого.ж мама хліб заробляе,-ось досі з роботи нема… Каже, якби не робила, то нічого б-буле й їсти?..

- Дурний ти, хлопче! - каже баба.- Чоловік на те й уродився, щоб робити, а не лежати. То тільки, кажуть, спершу, поки ще люди в раю жили, то нічого не робили - як святі були… Там, кажуть, було всякої всячини - і їсти, й пити! От вони ходили собі та їли… А сатана й заздрив на їх щастя,- та давай підбивати, щоб согрішили… Вони й переступили слово боже… Тоді ото господь вигнав їх з раю огняною різкою - й рай зачинив, і сказав робити самим на себе… Отож з того часу й почали люди робити. А то - нічого не робили,- як святі були!

- І навіщо ті люди согрішили, бабо?.. От би тепер і мама дома була, не плакала б так часто… і хліб би був: коли здумав, їв би!..

- На те божа воля, моя дитино!..

Недурно Чіпка жалкував про хліб: він був у них, як розважений… Одними руками що заробиш? Тільки Що з голоду не мерли… Сказано - убожество! Раз була чудасія з-за того хліба.