Панас Мирний: Хіба ревуть воли, як ясла повні

Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залізні штиби; давай випитувати та розпитувати. Піднялися знову спроси та перепроси… Зовсім загубила спокій Мотря: водять її то в город, то з города… А тут - друге лихо: Мотря почула - щось заворушилось під серцем…

Помітили люди - та як у дзвін задзвонили:

- Чи чули?..- питає молодиця другу, стрівши на улиці.- Заваготніла…

- Чула, серденько, чула… І скажіть: од такого!!

- Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!.. Чи не кінець, бува, й віку швидко буде… Там: торік хвостата зоря світила, а це знов проява якась вирискалась…

- І я кажу: не перед добром таке на світі коїться! Та як підуть отак цокотати,- не переслухаєш. А під неділю або свято збереться де-небудь чоловіків купа, надійдуть жінки, парубки, дівчата - назбирається чимала юрба людей та й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща.

Аж ось - не знать звідкіль - узялась на селі чутка,, що він ні Хрущ, ні Притика, а прямісінько-таки Іван Вареник - кріпак пана Польського, що панував у Пісках.

Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана,- пан одсахнувся: робіть, мов, з ним, що хочете, як знаєте… Тоді громада розв'язала діло. Як голили хлопців у москалі: "У рекрути його!.. лоб йому! лоб!.."-закричала громада. Поїхав голова у. Гетьманське, пішов, куди треба, одніс, що годилось,-? і "перевертня" прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте - і став він з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали,- та більше він ні вертався, ні озив amp;вся.

Оддали Остапа в москалі перед покровою. А так, перед лущенням, породила Мотря сина,- та ще й породила неабияк. Роди були тяжко трудні: потугувала ними Мотря два дні і дві ночі, не своїм голосом викрикуючи… Що вже не робила "довгоп'ята" баба-повитуха,- ніщо не помагало. Ледве Мотря на той світ не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала - лежала мертвою колодою… Аж на третій день "господь її помилував": серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик…

- Єнерал!..- зрадівши, скрикнула "довгоп'ята баба".

Оришка підняла руку, перехрестилася… Мотря важко зітхнула - і розкрила сплющені очі… Хату обняла тиха одрада.

Як же почули люди про такі роди,- знову загомоніли. Пішло знов по селу шушукання, глум, таємні страхи… Дійшло до того, що ніхто вже Вареника не щитав і за чоловіка, а так-таки за самісінького куцого… Дехто помітив і невеличкі ріжки на голові в його, як стригли в прийомі. А Кирило Кнур - недалечкий сусіда - Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупі, то й хвостика бачив… Не при хаті згадуючи - куций та й годі!

А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких Іродах!!

- Щось воно таки непевне, моя матінко!..- цоко-уть жінки, похитуючи головами. І не одна й не дві нарошне забігали у хату до Мотрі-довідатись: чи немає на йому яких ознаків? Одна якось забачила на лівім колінці невеличку родимій.. "Оце ж воно й є!" - подумала та мерщій з хати.

- А що?? - стріва її кума.

- То ж воно, кумонько, саме!..-каже кума, перехрестившись.

Незабаром ціле село слебезувало про ту пляму. Усі в один голос: "чортеня" та й годі!

Прийшлось кумів брати,- ніхто не хоче. Що тут робити? Уже три дні як дитина нехрещена… Не дай боже якого случаю -і вмре, не уведене в закон!..

Кинулась Оришка по сусідах… Всяк дякує, сторониться… Ходить вона по хаті - сама не своя: світить сідим волосом, ломить сухі руки… Мотрі вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише.

На той час лучились у селі перехожі москалі. Оришка до них: "Москалики-лебедики, охрестім дитя!" Купила москалям кварту горілки. Тоді один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.

Понесли до батюшки. А панотець і собі: "Як його такого виродка у хрест уводити?!"

"Боже мій!.. що його робити на світі?!" - плаче Оришка-та до попаді: "Матушка!.. я вам сього й того… я вам моток пряжі напряду,-умовте панотця!.."

Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.

Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку; не бачила дівкою, жінкою; не сподівалася за-мужньою вдовою..!

Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони жили, зробилося якимсь страшним,- стали його оббігати… Казали, що до Метрі кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав його у хаті та насилу з душею вирвався… Непевне місце! Бувало, уночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям - то й удень забороняли туди бігати…