Панас Мирний: Хіба ревуть воли, як ясла повні

Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні, неогороджена, необкопа-на - так рівець невеличкий прокопаний та й годі… Іде скотина - нема перепону - через грядки так і чеше; собаки так і гніздяться-кубла повибивали… Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона, мов, і бадьорилася; а як піднялась лиха година, що замча;, ла не тільки лад в хаті, а й самого Остапа,- то й хата осунулась… Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна побиті: замість шибок - ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала… Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися од води, що дощі, поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріска-1 лась,-диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики-і сісти на них страшно; стіл-ходором ходить; піл-на п'ядь дошка од дошки: Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті про-! курити… Бідота несказанна, злидні невилазні!…

Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стільки горя прийняли, стільки клопоту звідали… Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожестві?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою…

Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав,- бо помітили, що в кого Мотря жне - уся нива закрутнями унизана. У сусідньому селі Байраках Мотря хліб заробляла - на жнива становилася.

Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть… коли ще й ставало! А було так, що ні дрібка солі, ні пилини борошна… Де вже думати про одежину!! Що, дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала - саме ґноття та рам'я висіло… Як заробить конопель,- то й добре. Помочить їх, висушить, витіпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак літ за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб'є - спідницю пошиє, юпку… У вибійчаному і в свято ходила. Другі у плахтах та запасках, голови шовковими платками їіовнв'язують, а Мотря з вибійчаної юпки та спідниці-не вилазила. Біленькою хусткою зав'яжеться та й шмарує… Ото буденне й празникове? А що старе, дра-не"- позшиває, позаштопує,- матері старе тіло прикриє або дитині - штанці, куцину… Нужда!! На зиму на всіх одна юпка була. Піде куди Мотря,- сиди, мати, з хлопчиком дома - і не рипайся! Піти треба матері,- сиди, Мотре… бо й чоботи одні!

Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом - на полі, зимою - дома. А Оришка - стара вже,- нездужала - тільки й того, що доглядає дитини… Як літком немає Мотрі дома,- баба зварить йому їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка співає…

А й дитина ж то вийшла - на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне… Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві,- як дзиґа крутиться, на місці не всидить… Скажеш йому: дай те! дай дру ге! - як стріла пуститься… Чіпка, як його звали,- не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: "Подай, Чіпко, води! - або - ножа, або - веретено!.." То він і почне: "А де ж воно лежить, чи стоїть?" Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть. Мотря за це не любила Чіпки.- "Десь

Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! - жаліється Оришці: - Йому як що робити, то треба за тиждень рагадувати, щоб роздумався.. А іноді, було, й буханця уліпить Чіпці у спину, щоб довго "не роздумував".'" Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хатд". Є, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там - полив'яного півника, свистілочку; а їсти - сама не доїсть - йому зоставляє…

Як підріс Чіпка - став бігати, то вибіжить, було, з двору на вигін та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб'ють та й проженуть… Не-дурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують - хто якого роду. Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславився - чи давністю, чи боями, чи послугами? А село знає одну славу - честь. Тим на селі й питають: чи "чесного" роду? А тоді вже й братаються… Чіпка був "виродок"… Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися…

- Виродок іде! - кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький хлопчик.

- Запорток! - підхопить другий…- Ходім до його!

Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить… Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті - за боки беруться зо сміху…