Панас Мирний: Хіба ревуть воли, як ясла повні

Остап - спершу був повеселів: такий балакучий, такий щирий,- Мотрю жалує, коло тещі ласкавий; а далі - все хмурнішав та й хмурнішав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнітити його душу і серце… Ходить, бувало, восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цілий день і слова не промовить ні до кого…

Так минув рік; минає і другий; а вони - всі тройко (дітей не було) - похмурі, невеселі… Немає долі - немає й радості!

Лягла зима. Падав дрібний сніг, як бува у холод; буйний вітер крутив заметами І вив, як звір у лісі, у димарі Остапової хати. Ніч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сиділи на полу; перед ними на стільчику неясно блимав каганець - от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печі… Тихо,- тільки веретена сюрчать…

- О-ох! - важко зітхнув Остап.- Обридло вже мені по цих краях горювати,- промовив він, наче сам до себе.- Діжду весни, піду на заробітки. Там, може, знайду добре місце, то й вас переведу…

- А як же не найдеш?-на це йому Мотря.- Літо втратиш… а я одними руками що тут зароблю?..- додала вона журливо і скривилася.

- Та вже ж ви тут з матір'ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму… А я, коли що, то там і зазимую. Так мені тут остогидло!

Діждали весни. Порадився Остап з жінкою та з тещею, узяв пашпорт, пішов собі. Мотря з старою матір'ю зостались самі собі на хазяйстві.

Вирядили Остапа на Дін у великий піст, а так - к зеленій неділі - приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий і такий козак Остап Хрущ? і де він у вас взявся? Що тут він прозивався не Хрущ, а Притика… що він кинув у нас жінку і троє дітей, пропадав був - не знать де - три роки без малого… А ось тепер - у пашпорті він уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим… Що се воно за знак? з якої це речі така плутаниця?..

Так оце запитувала якась Донська станиця Піщан-ської волості… І задала ж роботу волосним оця несподівана бумага!

Як прочитала її козацька старшина, то голову й руки опустила.

- Оце так! - скрикнули в один голос і голова й писар.- Буде ж тепер від окружного… І як-таки повірити такому волоцюзі?! Прийшов - чорт його зна й відки, сказавсь - біс його зна й ким; а ми - на тобі, та цить! - і лапки поклали… Окунів небіж та й Окунів,- нестеменне Окунів… Чому не прийняти?.. Аж воно - он який небіж!!

- Еге ж…Недаром я казав,- вибріхувавсь писар,- підождемо трохи, спишемось… Не послухали?..

- Що ж тепереньки робити? - мов не чув, питав голова в писаря.

Той мовчав, потупивши в землю очі. Видно було - щось пригадував.

- Недурно мені сю ніч чорна собака снилася,- похваливсь голова.- Жінка одгадувала: напасть… Так воно й є!

- А мені руда свиня,- увернув писар. Порадившись, мерщій послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.

- Чи не розказував тобі чоловік чого про Дін? - стріли її волосні.

- Ні, не розказував,- одказала Мотря, здивувавшись такому питанню.- А що там? Хіба яка чутка і прийшла?..- запитала вона зляканим голосом. Так і так - кажуть; "таке й таке диво…

Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблідла, як крейда, затряслась, як лист на осичині; .хотіла щось сказати, та не вимовила й слова,- тільки раз по раз тяжко зітхала і якось чудно дивилась мутними очима…

- Чого ти здихаєш? - гримнув на неї голова.- У чоловіка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив… Прокляті! Через вас на Сибір ще підеш…

Мотря нічого не одказала,- тільки жалібно дивилася. Коли б хто заглянув тоді у її душу,- що там робилося! Якби зазирнув у серце,- що в йому поверталося!

- Іди собі! - гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло.

Мотря повернулася, вийшла. Ішла по улиці,- не бачила світа перед собою; прийшла додому,- як п'яна, мов чмелена…

- Що там, дочко? - стріла її мати.- Чого тебе кликали?

Пожовкло в Мотрі у віччю, заколихався світ, пішло все ходором… Не пам'ятала вона, як опустилась на лаву - так не роздягнена, не розбута і впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.

- Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?..- Оришка не доказала. У неї в думці пробігла смерть Остапова.

Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла біда… У Оришки затіпались челюсті, забігала по виду мишка.

- Та кажи!.. чого ти плачеш? - аж скрикнула вона.

Мотря утерла рукавом сльози і простогнала… А далі натужилась і, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати:

- О-о, боже мій!.. недурно він все сумний був… мовчав… журився… та все через сон про Дін викрикував… про Хіврю та Грицька недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя головонька бідная!!.